Село, яке називають “Маленькими Карпатами”, де “ловить” молдавське радіо, будинки побудовані з каменю, а кількості історій та легенд може позаздрити навіть велике місто, розташоване в 100 кілометрах від Вінниці.

Нетипове для Вінницької області село майже на кордоні з Молдовою з давньою історією, особливою вишивкою та неймовірною кількістю місцевих легенд, знаходиться в Томашпільському районі та називається Стіна.

При в’їзді в село відразу помічаєш, що тут багато глини та каменю. Камінь усюди: ними огороджені будинки, вимощені повороти, мури, його багато на схилах, але особливу увагу привертають будинки із каміння – деякі збудовані з нього, а в деяких лише нижня частина.

Цікавим є і розташування та оздоблення будинків: дахи одних знаходяться на рівні дороги, відповідно – сам будинок внизу ніби в ямі, деякі побудовані тільки з каменю, інші – з глини, але зустрічаються й більш типові. Тут навіть закинуті хати, в яких роками не живуть люди, виглядають красиво і продаються інколи за… 5 тисяч гривень. 

У центрі села – магазин, селищна рада, фельшедшерський пункт та вузенька річка Русава, в якій купаються десятки корів. Атмосфера тиха і спокійна: тут немає зайвого шуму і здається, що навіть люди говорять якось тихіше та повільніше, ніж у місті. Навіть коли сміються із туристів, які із захопленням спостерігають за купанням корів або дивуються цеглинам солі, що продається у місцевому магазині. Сам продавець у цьому магазині схожий на чоловіка, який вже десятки років практикує медитацію.

На вулицях у вихідний день мало людей, але по будинках помітно, що село не малонаселене.

12 кілометрів вздовж річки Русава, гірські краєвиди, ліси та багато різної рослинності – саме такою виглядає Стіна, яку ще називають “Маленькими Карпатами”.

Та окрім багато природного потенціалу, село має давню історію, оповиту безліччю легенд, які зберігають місцеві.

Декілька історій нам розповів староста церкви Василь Антонович. Чоловік  переїхав у 1974 році з Криму до Стіни, постійно цікавився історією села, спілкувався із старожилами та багато часу проводив у бібліотеці.

Зустрічаємося біля місцевої олійні, яка за словами пана Василя, раніше була млином, а до того корчмою:

– Раньше тут була корчма. Тут козаки шапки тільки свої лишали, а все остальне пропивали. А шапка в козака – ценне: якщо шапку пропив, то його вже не приймають, вже виганяють з сотні. З часом тут трохи добудували і зробили олійню.

Історія

Раніше село Стіна називалося Янгород. Ці написи залишилися навіть на одній із центральних будівель. Хто заснував Янгород наразі невідомо та, за словами, пана Василя, перші спогади про поселення на цій території датовані 1420 роком.

Староста церкви розповідає, що до турецько-татарських набігів село було дуже великим і тут жили тисячі людей та один випадок змінив все:

– Воно раніше називалося Янгород до турецько-татарської навали. Вони напали на Стіну, а тоді до церкви-фортеці вела лише одна дорога, а ще була тайна стежка. І вони ніяк не могли взяти цю крепость. Козаки пішли їм назустріч і почали битися. Закрили вони бабів, дітей, жінок, стареньких, дідів. Турки напали, ось там вони на тій горі билися (показує на Замкову гору – ред.), а один предатєль все-таки прийшов, постукав в церкву і йому відкрили, а турки заскочили і вирізали всіх людей в церкві. То старожили розповідали, що кров текла аж до річки з церкви.

• Турки не могли її взяти, казали «неприступна як стіна».

Василь Антонович говорить, що після цього бою у селі залишилося живими близько 820-840 осіб. Таку інформацію екпедиція турецьких вчених знайшла у своїх архівах, проте в Україні ці дані досі ніде не опубліковані.

У 1650-х роках на Замковій горі була фортеця, яка містила замок тригранчастого вигляду. Зараз там церква святого Миколая. Згідно з легендою, там хотів побудувати будинок Стефан Нечай, але коли копали рови під фундамент, то знайшли ікону святого Миколая. Вирішивши, що це знак на цьому місці чоловік збудував церкву.

Та Василь зазначає, що є свідчення, що церква була побудована раніше – ще під час турецько-татарських набігів.

У 1654 році церква вже діяла в селі. У 1843 році до храму прибудували ризницю і притвор. Дерев’яна дзвіниця незабаром була замінена кам’яною. У 1986 році приміщення церкви використовувалося як музей, а центральну баню демонтували. У 1997 році будівлю церкви повернули християнській громаді села Стіна.

Саме з церкви відкривається вид на все село, яке заховалося поміж гір.

Козацьке кладовище та могила турецької коханки

Одна із історичних пам’яток села – старовинне козацьке кладовище, яке розташоване на Замковій горі біля церкви і датується приблизно XVII століттям. Багато хрестів вже похилилися, а написи з часом затерлися.

Пан Василь розповідає, що тут поховані не тільки козаки, про що свідчать самі написи на хрестах.

– Ми три роки тому все тут вичистили, але воно дуже швидко заростає. Багато хрестів вже похилилися. А ось цей хрест із фігурою Божої Матері можна побачити в багатьох путівниках та історичних статтях, – говорить Василь.

На території самої церкви, що знаходиться поруч з кладовищем, також є декілька поховань. Переважно тут поховані священики та їхні сім’ї: хтось у сімейних склепах, інші у звичайних могилах, над якими стоять або лежать хрести.

Староста церкви говорить, що декілька років тому разом із дружиною поставили хрест в місці масових поховань стінян під час турецько-татарських набігів:

– Їх тут просто скидали в яму, щоб ніякої зарази не було. Турки цього боялися. Ані хреста, ні знаку не було. То ми як копали під хрест, я в дитяче передпліччя лопатою попав. Там кістки на кістках.

Чоловік додає, що черепи та кістки на цій горі в певні періоди знаходили дуже часто і навіть показує місця, де копають чорні археологи, позаяк під горою існувало багато печер та підземних ходів. Але якщо археологи щось шукають, то місцеві хлопчаки інколи жартують:

 – Тут одні були знайшли черепи і поставили тако на горі, а люди як йшли з поля – то лякалися і тікали. Не знаю, чиї то черепи вони викопали і де їх потім поділи.

Приваблює чорних археологів та істориків із Туреччини ще один факт. На одній із вулиць села знаходиться камінь, під яким, за словами пана Василя, похована коханка турецького хана Давлета Гірея:

– Під час нападів турків такий був старший Давлет Гірей і його любов, кохана українка, – як Роксолана! – тут була. І тут вона погибла і тут її й похоронили. Ось цей камінь – це могила коханки Давлєта Гірея. Коли тут було сраженіє, цей Давлєт загубив тут свій коштовний шолом. І досі не можуть знайти його. Скільки вже приїздили турки, наші, чорні археологи – і не можуть знайти. Але він десь тут є.

Поховання, але вже не турецькі, а стінянські, тут не в одному місці. Так, наприклад, на місці старого кладовища зараз росте кукурудза. Василь Антонович говорить, що це поховання 14-15 століть.

“Банда короля” і священники

Прямуючи до Замкової гори, пан Василь показує місце, де раніше жили священики:

– Там був священник батько і його син священник. Там нижче будували школу церковно-приходську, тут батюшка жив. Батюшки піднімали це село, але як не принесеш йому на хрестини курки чи ще щось, він дає таке ім’я, що людина його вимовити не може. Воно є в календарях церковних, зараз ними не називають, але як з таким іменем жити?

Додає, що в той період у селі існувала “Банда короля”, яка грабувала місцевих. І одного разу жертвою мав стати саме священик, позаяк, був дуже багатим:

– Це його площа, сад, тут все його було. Він багатий був батюшка  і слуга був у нього Михаїл. Вночі прийшли бандити, забрати золото в батюшки, а він сховався і сказав цьому наймиту “кажи, що я поїхав, мене нема”. То вони наймита відлупили добре, золота не знайшли, а він десь поїхав. Це 1925 рік в нас тут була «Банда короля» називалася в селі, вона грабила людей, все тут грабила і ховала в скалі Пугачова. То коли їх зловили, люди з тієї печери виносили свої речі.

“Маленькі Карпати” та “Сонна поляна”

Село має горбисту місцевість, тому часто його називають саме “маленькі Карпати”. Гора Солонці – найвища, далі Біла гора, Шпиль, Замкова гора, Болячка і Колька – найменші. Між цими горами звивається річка Русава, яка в останні роки вже дуже висохла. Василь розповідає, що раніше люди стрибали з верб і купалися в ній, а зараз вона годиться хіба коровам води попити.

Село умовно поділено на кілька районів: Долини, Яр, Журавлівка, Селище, Баранова, Центр і Луги.

На околиці  є заповідник місцевого значення «Сонна поляна», де щороку навесні  розквітає рідкісна рослина сон-трава. За легендою, кілька століть тому на Сонній поляні жило мирне населення. На них напали турки й живими залишилося декілька десятків чоловік. Ту місцевість довгий час називали Посічі, а люди, які залишилися живими, перейшли жити ближче до церкви й річки.

Також у Стіні та поблизу є великі поклади вапнякового каміння. Кар’єри вже заросли деревами, але деякі досі використовують. В горах люди до цього часу збирають камінь та продають. Василь говорить, що зараз цим лише два чоловіка займаються.

Такі поклади каменю і пояснюють те, що багато будинків у селі побудовані саме з цього матеріалу.

 – Раніше село було дуже велике, то хати навіть в горах будувалися, бо не було де. Зараз там може від сили дві хати є і все. Та і кар’єрів тих вже нема, – говорить Василь.

Стінянська вишивка та килимарство

Стіна є відомим центром вишивання на східному Поділлі. Чорний та червоний колір посідали особливе місце у стінянській вишивці. За легендами, ця вишивка походить із тих часів, коли в селі загинуло багато людей.

Окрім цього, дуже поширеним у стіні було килимарство. Василь Антонович говорить, що раніше у кожній хаті був верстат і всі ткали:

 – Моя жінка покійна і теща також ткали. Все ткали і рушники, і килими, і одяг. Тоді ж всі ходили в такому, в полотняній одежі, і чоловіки і жінки.

Відомо, що під час розкопок трипільських пам’яток у 1929 та 1958 роках, археологи довели, що трипільці, які селилися біля Стіни, займалися ткацькою справою. Слідів тканини при розкопках не виявлено, але що вона була, свідчать відбитки на днищах трипільського посуду.

Зараз майстрів залишилося не так багато, але приїхати і подивитися на унікальні вироби з’їжджаються і туристи.

Василь розповідає, що кияни колись хотіли викупити в нього старі килими із церкви.

Наразі ж у селі ще є декілька майстринь, які займаються вишиванням та тканням, але переважно старожили.

Перспективи

Попри те, що село не оминають туристи, незважаючи на трохи екстремальну дорогу, інфраструктуру тут розвивати не поспішають. Автобус приїздить двічі на тиждень: у вівторок та неділю, немає хоча би одного закладу громадського харчування, або людей, які займаються “зеленим туризмом” і можуть прийняти на ночівлю людей. Групи приїздять автобусами, пізнають природу, історію і їдуть назад, не залишаючи тут великих коштів.

У селі багато закинутих хат, де ніхто не живе, деякі люди будують дачі, а закордонні волонтери власний еко-центр “Стіна” в старій хаті-мазанці. 

Ці ж волонтери створили “живу картину” у вигляді рамки неподалік в’їзду в село, а поруч змайстрували лавку. Таким чином краєвиди Стіни утворюють справжню картину, яка щосезону матиме інший вигляд. 

Хтозна, можливо згодом у цих “Маленьких Карпатах” туризм стане не одноденною забавою а та велика кількість легенд і історій приваблюватиме ще більшу кількість туристів.

Фото Андрія Качора, відео та фото еко-центру “Стіна” – “Пангея Ультіма”

Марина Однорог

See Full Bio