Розпочинати власну справу завжди непросто. Ще важче, якщо ти не можеш на власні очі побачити свою ж продукцію. У Вінниці ще кілька років тому почав розвиватися «КлубОК» – місце, де жінки з інвалідністю власноруч виготовляють різноманітні в’язані речі, а заснувала його жінка, яка не може бачити від народження.

Ми зустрілися з Оксаною Войтко та Наталею Тарасюк під час виставки рукотворних виробів у Вінницькому експоцентрі. У кутку великої зали розмістився «КлубОК» – результат співпраці декількох жінок з інвалідністю, які в’яжуть різноманітні вироби: від сумок та рюкзаків до кофтинок та лежанок для тварин. Заснувала його вінничанка Оксана Войтко. Жінка від народження має вади зору, однак це не  завадило їй здобути освіту, створити родину, 13 років пропрацювати вчителькою української мови у школі для сліпих та слабозорих та зрештою розпочати власну справу.

Пані Оксана багато посміхається та жартує. Із задоволенням розповідає про в’язання і трохи сумніше про те, що вінничани мало цікавляться їхніми виробами, а підтримки у місцевої влади «КлубОК» не знаходить. Тому жінкам із вадами зору доводиться покладатися лише на власні сили.

– Я не бачу від народження. Навчалась в школах-інтернатах, тому що у радянський час інклюзія не була розвинена, але я навчалась в школі для слабозорих, хоча за медичними нормами я підлягала школі для незрячих. Для батьків це був стрес, що я вчитимусь як незряча і тому вони мене в таку школу не відправляли. А зараз я заміжня, у мене сину 21 рік. Вже я в такому віці, що вже є певний досвід, здобутки та невдачі.

– Я викладала українську мову впродовж 13 років в школі для сліпих та слабозорих, це була вечірня школа. Мережа таких шкіл знаходилась при учбово-виробничих підприємствах УТОС по всій Україні, але після закриття нашої школи нас ніхто не працевлаштовував. Ми пішли на загальних умовах, як всі, у центр зайнятості, але, на жаль, там не можуть нам запропонувати якихось професій та робочих місць, які б підходили особам з інвалідністю, хоча я дуже старалась і ходила на їхні заходи та вакансії. Довелось після того, як я не знайшла роботу, щось думати й далі розвиватися і таким чином виник «КлубОК».

Ідея створення власного соціального підприємства виникла в Оксани Войтко ще два роки тому, коли вона потрапила на бізнес-тренінг для осіб з інвалідністю та внутрішньопереміщених від однієї з громадських організацій. Розповідає, що її надихало перебування поряд з людьми, які втратили житло та відірвалися від свого коріння, але не скаржились, а цілеспрямовано навчались писати бізнес-плани та розвиватись.

Професію в’язальниці Оксана Войтко опановувала у центрі реабілітації «Поділля». Додає, що вона не могла гарантувати заробіток і навіть навпаки – наразі виділяє з власної соціальної пенсії частину грошей і їх вкладає в справу. Окрім матеріального, робота вимагає ще й чимало часу та бажання.

Сьогодні «КлубОК» складається з шести в’язальниць. Окрім Оксани Войтко, свої вироби виготовляють Наталія Тарасюк, яка раніше працювала викладачем економіки та була доцентом Вінницького технічного університету, однак сьогодні у неї розвинулись вади зору і вона змінила університет на «КлубОК». Ще працює Галина Коновалова – жінка також має інвалідність та пересувається на візку, разом з ними співпрацює Оксана Трохимівна Ванюшкіна, яка навчала в’язати у центрі реабілітації, та допомагають їм ще дві жінки з Бердичева.

– Найперша річ, яку зв’язала, була синя шапочка з «вушками», – продовжує Оксана Войтко. – Я підбирала тоді нитки, щоб вони були товстіші, тому що коли лише вчишся, незрячому з тоненьких ниток дуже важко в’язати. Тому я готувала таке, що підходило б мені по відчуттях.

Додає, що якщо перший час вона могла витрачати тижні на те, щоб зв’язати одну річ, то за ці роки вже з’явилась певна вправність і, наприклад, нескладну сумку вона може зв’язати за 10 годин. Посміхаючись зазначає, що це її особисті рекорди.

– Щодо візерунків, якщо це, наприклад, смуги, то ми можемо нитки розкласти. Ми собі знаємо які вони, яких кольорів, але робити якісь квіти чи серветочки вже нам трохи складно. Їх нам допомагає робити Галя, яка на візку. Для неї ми були відкриттям, що це все на дотик робимо. А насправді, якщо треба міняти кольори, то їх же можна по Брайлю підписувати, — пояснює пані Оксана.

– Стосовно кольорів, то воно якось в незрячої людини все спонтанно. Я раніше не дуже вірила в ці теорії відчуття кольору, але часто запитували нас, як ми одяг чи нитки підбираємо. Я помітила таку річ, що все ж енергетика кольорової гами існує і може відчуватися. Коли ти щось підбираєш і відчуваєш комфорт, то так вже і підбираєш саме з тією кольоровою гамою.

– Справді, в’язання має певну магію. Мені дуже подобається в’язання гачком. Взагалі, можна сказати, що в’язання – це творчість та трудотерапія. Тому що коли ти відчуваєш, що щось можеш зробити, виготовила якусь річ, ти відчуваєш, що не безсила і дається ще якась можливість проявити себе. І це насправді дуже круто.

Наталія Тарасюк розповідає, що до того часу, поки у неї не виникли проблеми з зором, вона вміла в’язати і ті навички зараз їй дуже допомагають, хоча спершу вона не вірила, що зможе знову цим займатися.

– Я зовсім не бачу центральним зором, тобто не прочитаю і не напишу. В телефоні користуюсь озвучкою, а орієнтуюсь тільки боковим зором. Коли я раніше бачила, то в’язала навіть з тоненьких ниток і серветки робила, але зараз можу лише з грубих ниток.

Можливо і те, що я вміла в’язати раніше, зараз дає про себе знати. Розпочалась моя співпраця з «КлубОК» десь з рік тому. Ми з Оксаною познайомилися в Карпатах в реабілітаційному центрі, почали дружити. І от Оксана мені каже, що навчишся і будеш в’язати, а я відповідала: «Та ні, Оксана, ти що? Я не вмію в’язати й не буду це робити. Це неможливо». Але Оксана наполягала, що вона ж в’яже і я зможу. Переконали. То шарф спробувала і так було цікаво, що ніби щось виходить і в’яжеться. Потім розповіли, як сітку робити. Потім ще пішло адміністрування «КлубОК».

Таким чином жінки навчилися в’язати не лише шапки та шкарпетки, а й сумки, плетені торбини, рюкзаки, дитячі ковдри, шалі, лежанки та навіть кофтинки для домашніх улюбленців.

Оксана Войтко додає, що вони намагаються не лише розвивати власну справу, а й пропагувати відмову від пластику та пакетів. Каже, що у Радянському Союзі всі сітки виготовляли люди з вадами зору.

– В школі в Самгородку, де я навчалась, мене теж вчили ці сітки в’язати. Але ж на той момент, коли ти юний школяр, у тебе купа проблем, різних закоханостей і такого іншого… Навчили мене в’язати ці сітки, але я тоді їх багато не робила. Хлопці з мого класу могли зробити дві за день і була можливість так трохи заробити, а я ніколи не думала, що мені це буде потрібно. Коли мені ця ідея згадалась, то я зрозуміла, що саме незрячі люди можуть щось на дотик робити й цим справді можна щось пропагувати та заробляти.

– Наші продажі не є надзвичайними чи активними. Правда, минулого місяця у нас оборот був 7000 гривень, але ми їх знову вклали у справу.

В місяць ми могли б і більше речей виготовити, але сама робота це лише 30% зусиль, а от продаж – всі 70%. Звісно, ми хотіли б значно кращого, але на даний час перебуваємо на такому етапі, коли кожен має розуміти, що купуючи цю річ, він допомагає нам розвинути нашу справу. Насправді все, що зв’язано – це все наші вкладення, окрім невеличких донорських вливань, за що ми дуже вдячні. Решта – це ми вкладаємо свої гроші, тому що нам дуже цього хочеться. В принципі, ми рідко коли беремо за продажі собі якісь копійки. Ми далі ті гроші вкладаємо у візитки, флаєри, пряжу купуємо і так далі. Насправді для нас це колосальні гроші.

– Приходять такі періоди, коли ти змушений щось вдіяти, тому що інакше ну ніяк. А бізнес – це справа від якої не відмовляються так швидко. Взагалі хенд-мейд важко просувати, важко донести людям, що це дуже потрібно.

Якщо про виготовлення виробів пані Оксана розповідала дуже позитивно, то розмова про співпрацю із місцевою владою стала дещо сумнішою. Розповідають, що нині на місцевому рівні не знаходять підтримки владних структур та на свої звернення отримують переважно відписки.

– Ну, як Вам сказати… Так, кажуть, молодці ми, «не залишайте це і продовжуйте!». Вірите, для мене ці слова вже як матюк. Я коли це чую, то стає так якось…  Я і так знаю, що я молодець, тому що світ любить сильних, але де постійно цю силу брати? Пережити поразку – це теж сила, а в нас їх навіть за цей період, повірте, дуже і дуже немало.

– Стикаємось з багатьма проблемами, — додає Наталя. — По-перше, ми погано бачимо і здається, що люди не сприймають нас так, як здорових. Все ж існує якась недовіра, підозра, можливо, не довіряють, що у нас щось вийде і тому не хочуть вкладати гроші чи допомагати. Звісно, проблема у фінансах, тому що як в Оксани, так і в мене все непросто, тому нам потрібні інвестиції. Ми от зараз шукаємо приміщення для роботи, то ті 5000 за оренду ніби й не так багато, але для нас це звучить солідно і ми поки не готові. Бажано, щоб була підтримка влади.

Нещодавно «КлубОК» знайшли підтримку у Фонду родини Нечитайло, які пообіцяли, що придбають обладнання для роботи. Однак місця, де його можна було б розмістити, у жінок немає. Наразі їм не вдається також знайти відповідне комунальне приміщення, де можна було б розвивати свою соціальну ініціативу.

– За допомогою цього обладнання могла б здешевитись наша продукція, кількість продажів збільшилась і нам дуже ці інвестиції потрібні, — розповідає Оксана Войтко. — Наприклад, була така неприємна ситуація, ми хотіли записатись до Сергія Анатолійовича (Моргунова — авт.), але це лише через департамент. Я це розумію, але департамент не може вирішити мого питання, вони мені показали комунальну власність для ведення підприємницької діяльності, але воно все в такому стані… Наприклад, той стадіон «Локомотив», під трибунами, туди обладнання поставити небезпечно. Хіба особи з інвалідністю можуть відремонтувати там всю комунікацію? Це ж нереально, тому ми далі шукаємо і до мера не потрапляємо, далі з департаментом вирішуємо.

Наталя з Оксаною також розповідають, що вінничани не надто активно купують їхні вироби, хоча багато хто розглядає та навіть фотографує, аби зв’язати собі таку ж річ самостійно.

– Підходила якось дівчинка, захотіла собі рюкзак і ця дитина так дивилась на нього. А мама каже що ні, якась «тьотя» зв’яже і питає в нас чи можна той рюкзак сфотографувати. Ми так майже крізь зуби кажемо, що можна, звісно, – сміючись розповідає Наталія.

Жінки також розмірковували над тим, чи не давати майстер-класи з в’язання речей. Наприклад, щоб до них приходили школярі, а вони зав’язували б дітям очі й вчили в’язати на дотик. Однак, жартома каже Оксана, вони не хочуть ростити собі конкурентів і додають, що якщо комусь потрібна в’язана річ – вони завжди можуть її придбати або замовити у «КлубОК».

До речі, придбати вироби майстринь можна через соціальні мережі в Інстаграмі та Фейсбуці. Також їхні в’язані торбинки є в шоурумі «ШоШо», в магазині «Дівчата», що по вулиці Матроса Кошки, та в ретро-музеї.

Фото Ольги Мірошниченко

Дар'я Гоц

See Full Bio