Сьогодні, 27 січня, в Україні та світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. З цієї нагоди історики з команди “Центру історії Вінниці” опублікували відео, в якому йдеться про страшні події німецької окупації та переслідування євреїв у Вінниці, а також опубліковано свідчення очевидця тих подій – Вільгельма Рудковського.
Відео було опубліковано на Facebook-сторінці “Центру історії”.
– Суть цього пам’ятного дня полягає в необхідності пам’ятати історію. В даному випадку, її жахливі сторінки – Голокост, планомірне, систематичне знищення єврейського народу. Адже перший крок до того, щоб така трагедія більше ніколи не повторилась, це пам’ять про те, як і чому це сталось раніше. Саме для того, аби пам’ятати (чи заново вивчати) ці події, ми підготували для вас відео про те, як відбувався Голокост у Вінниці, – йдеться в дописі.
У відео було використано фотографії та кінохроніки з сайту ізраїльського Національного меморіалу Катастрофи та Героїзму “Яд Вашем”, Меморіального музею Голокосту США, сайту “Encyclopedia Britannica”, Ютуб-каналу “British Pathe”, Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного, світлини з особистого архіву Ігоря Ланового, а також з Вікіпедії.
27 січня 1945 року підрозділи 1-го Українського фронту Червоної армії звільнили в’язнів концтабору Аушвіц, що в Освенцімі. Пам’ятну дату було запроваджено Генеральною Асамблеєю ООН в 2005 році. В Україні цей день на державному рівні почали відзначати в 2012 році.
Голокост у Вінниці: свідчення істориків та очевидця
Так, на території Вінниччини Голокост розпочався після окупації Вінниці в липні 1941 року. Власне, окупація міста тривала з 19 липня 1941 року по 20 березня 1944 року.
Яким був прихід німців з точки зору тогочасних вінничан, можна довідатись зі спогадів Вільгельма Рудковського, на той час – 11-річного єврейського хлопчика. За повідомленням істориків, родина хлопчика жила в підвалі приватного будинку по вулиці Гоголя, 21. В самому будинку, серед інших, можливо, проживала дружина вінницького підприємця Боруха Львовича. У своїх спогадах Рудковський називає її “Львовичкою”. Однак, підкреслюють в “Центрі історії”, чітких доказів, що вона була саме дружиною Львовича, немає.
Рудковський, описуючи в спогадах початок окупації, пише наступне:
– Німці увійшли до міста зранку 19 липня 1941 року. Вони увійшли, як господарі, гучно розмовляючи між собою. В перші дні ще не було акцій, частини Вермахту йшли далі на схід. Я пам’ятаю, як наш сусід Шрайбер мирно розмовляв з німцями. Ввечері Львовичка, освічена жінка, пояснила, що корені німецьких слів пов’язані з мовою ідиш, тому вони розуміли одне одного. Дуже швидко дістались євреїв. На двері будинків змусили прибити шестикутні зірки. Такі ж зірки з білої тканини змусили пришити і до одягу – попереду і позаду на спині, на рукаві звеліли носити пов’язку з вишитою зіркою Давида.
Вільгельм Рудковський
Як інформують в “Центрі історії”, перші розстріли 146 євреїв влаштувала німецька поліція безпеки близько 29 липня 1941 року. В період з 5 по 20 вересня того ж року айнзатцгрупа “С” та допоміжні поліційні підрозділи здійснили масову акцію знищення євреїв Вінниці. Так, за підрахунками дослідників, в той час було вбито близько 16 тисяч євреїв. Наймасовішими стали розстріли єврейського населення 19 вересня, в районі П’ятничанського лісу. Тоді було знищено близько 10 тисяч мирних жителів.
Паралельно на території теперішньої лікарні імені Ющенка, на лікарняному дворі, розстріляли лікарів та пацієнтів єврейської національності. За словами істориків, протягом 1941-1942 років німці вбивали пацієнтів лікарні шляхом розстрілів, внутрішньовенних ін’єкцій ціаніду калію, а також ін’єкціями сильнодіючої отрути та дистильованої води в потиличну частину мозку.
Також в грудні 1941 року окупаційна влада здійснила перепис населення під фальшивим приводом відправки міських євреїв у гетто. Як кажуть в “Центрі історії”, їх поділили на 3 категорії: “А” – спеціалісти”, “В” – ремісники, “С” – інші. На основі цього перепису 16 квітня 1942 року було здійснено чергову акцію знищення мирного населення. Людей зібрали на стадіоні в парку під приводом відправлення в гетто, а потім їх вивезли та розстріляли. За різними даними, тоді було вбито від 5 до 9 тисяч вінницьких євреїв.
Вільгельм Рудковський написав про події того дня наступне:
– Я добре пам’ятаю цей день – 16 квітня 1942 року. Справді похмурий ранок. Євреї, які жили в нашому підвалі, почали збиратись на стадіон. Зазвичай, під час облав ми всі, і бабуся Хая в тому числі, ховались в погребі. А тут вона вперлась: “Не хочу до погребу, якщо маю померти – на те воля Божа”. І скільки б її не переконували не йти на стадіон, вона відповідала: “Якщо я піду, то, може, ви врятуєтесь, а як ні, то всі загинемо”. Я пішов провести бабусю. Ми йшли вниз по вулиці до парку. Попереду, без поспіху, йшли Шрайбери. З ними невістка Соня з дитиною, Львовичка і сусіди. Біля входу до парку, де зараз арка, стояли німці і мовчки дивились на прибуваючих людей. І ось ми біля стадіону. Машини з людьми одна за другою в’їжджають на футбольне поле з боку цегельного заводу по вулиці Першотравневій. Стіл, ніби як для реєстрації. І люди, люди – безкінечний потік людей, які рухаються назустріч смерті.
Далі, після епізоду на стадіоні, Рудковський побіг до Літинського шосе (теперішнє Хмельницьке шосе), де побачив, як машини везуть людей на розстріл. Він пише про це так:
– По Літинському шляху одна за другою рухались машини, повні людей. Вони вже здогадувались, куди їх везуть, плакали і кричали. На дорогу з тих машин летіли облігації, коштовності, гроші.
Відомо, однак, що тоді розстріляли не всіх. Спеціалістів, яких під час перепису віднесли до категорії “А”, залишили в живих. На той час у Вінниці існувало декілька таборів примусової праці, в тому числі – і виключно для євреїв. Євреїв, які пережили масовий розстріл, експлуатували на працю в таких таборах.
Південь Вінниччини в часи окупації та загальні цифри
За свідченнями істориків, південна частина регіону в ті роки перебувала в румунській зоні окупації Трансністрія (також Задністров’я, так румуни називали територію за річкою Дністер до Південного Бугу – прим. авт.). Там були менш жорсткі умови для єврейського населення. Після серпня 1941 року в румунській зоні окупації масові акції знищення євреїв припинились. Однак, єврейське населення помирало в таборах через голод, холод та хвороби. В окремих гетто, завдяки єврейській самоорганізації та допомозі з-за кордону, вдалося налагодити більш-менш прийнятні умови перебування.
Відомо, що чимало людей з суміжних територій (зокрема, і Вінниці) тікали до Трансністрії, рятуючись від неминучої загибелі.
– Хоча масштаби Голокосту на Вінниччині були доволі значними, а цифри жахають, траплялись випадки, коли євреї рятувались. Зокрема, завдяки самовіданній допомозі своїх сусідів. Жителі Вінниці та інших населених пунктів допомагали євреям переховуватись від нацистів. Осіб, які, ризикуючи власним життям і життям своїх родин, переховували та рятували євреїв, держава Ізраїль удостоює почесним званням Праведників народів світу. На сьогодні звання Праведника отримали 47 вінничан, – повідомляють в “Центрі історії”.
Загалом, у Вінниці загальна кількість євреїв, розстріляних за період німецької окупації, за різними оцінками становить від 20 до 26 тисяч осіб.
– Для розуміння масштабів трагедії, варто згадати, що за даними перепису населення СРСР в 1939 році, у Вінниці проживало близько 33 150 євреїв. Це понад третина від загальної кількості містян. Станом же на 20 березня 1944 року, коли місто було звільнено від нацистської окупації, у Вінниці залишалось всього лише 76 євреїв, – кажуть історики.
За свідченнями істориків, на підставі архівних матеріалів та свідчень очевидців Голокосту можна стверджувати, що у Вінниці існує кілька місць масових розстрілів євреїв: в околицях села Шереметка (сучасний мікрорайон Пирогове), кар’єр колишнього цегельного заводу на П’ятничанах та територія біля П’ятничанського лісу. Саме останнє місце стало локацією для наймасовіших розстрілів 19 вересня 1941 року та 16 квітня 1942 року.
Водночас, з поверненням до влади Радянського Союзу, життя євреїв не стало набагато кращим, адже більшовики забороняли будь-яке виявлення національної ідентичності єврейського населення. Тому чимало євреїв Вінниці намагалось емігрувати. Зокрема, до Ізраїлю.
Відео – з Facebook-сторінки “Центру історії Вінниці”, фото – скріншоти
Дякуємо!
Тепер редактори знають.