Оновлено: 4 Серпня 2020, в 10:02
На наше щире і приємне здивування, ніч після пельменів у ресторані при готелі «Офелія» в Новодністровську ми пережили спокійно і навіть чудово. Тож з самого ранку рушили в дорогу, аби ще раз спробувати побачити та відзняти Дністровське водосховище, яке ще називають Галицьким морем.
Так почався наш четвертий день подорожі Поділлям і навіть з невеликим заїздом на Буковину.
На жаль, нам не вдалося зафіксувати ці неймовірні кадри у променях заходу сонця через дощ напередодні. Але й вранці в селі Непоротово, до якого складно дістатися через малопридатні дороги, ми побачили цю велич води та гір, хай і дещо засліплені сонцем.
Дністровська ГЕС та міський пляж
Дізнавшись про існування міського пляжу на берегах водосховища, ми відразу рушили туди, проте виявили, що неподалік Дністровської ГЕС починається Національний природній парк Хотин, а туди автомобілям їздити заборонено. Тож ми чемно залишили авто біля в’їзду і далі пішли пішки.
Але дорогою побачили і сліди від машин, і припарковані на вузькій дорозі “Жигулі” й автівки, які проїжджали повз нас. Такий ось природний парк з «суворим» еко-контролем.
Проте це все швидко забулося, коли ми побачили, як тут насправді красиво і чисто. В якийсь момент нашу увагу привернув спершу незрозумілий шум за кущами: здавалося, що птаха заплуталася в якійсь перешкоді і б’є крилами по воді. Пробравшись крізь чагарники, ми побачили, що це не один птах, а величезна зграя кружляла над водною гладдю ніби в якомусь танці. Поки ми налаштовувалися, пташиний танок вже завершився, але дещо ми все ж встигли зафіксувати. Виглядало це нереально красиво.
А вже за кілька хвилин ми таки вийшли на міський пляж: порожній та порослий травою з поодинокими роздягальнями і поіржавіливими «совковими» МАФами. На ньому в понеділок хазяйнував лиш лелека, вишукуючи собі поживу.
А на березі – прозора, глибока і тиха вода, на якій лиш іноді пропливають човни, а далі – невеликі «водяні» будиночки, де рибалять і відпочивають люди.
Відверто кажучи, не дуже хотілося залишати цю красиву місцину, але ми мусили рухатися далі й знову подолавши дамбу, нарешті побачили, як виглядає Дністровська ГЕС вже з безпечної відстані, куди не досягають обмеження на зйомку.
З огляду на те, що ми поспішали відзняти ранкові краєвиди прикордоння Поділля та Буковини, тож не встигли навіть поснідати. А відтак планували це зробити в Мурованих Куриливцях, через які пролягав наш шлях до наступної точки маршруту.
Шлях цей вразив справжніми гірськими серпантинами доріг, ніби ми не на Поділлі, а десь в Швейцарії. А ще дорогою траплялися різні цікавинки, наприклад – ось такі ДОТи часів Другої світової.
Horeca в Мурованих Куриливцях
А ось в Мурованих Куриливцях нас очікував сюрприз: виявилося, що по понеділках тут не працюють заклади громадського харчування. Не їдять тут в перший день тижня.
Ми спершу не могли повірити в подібні місцеві традиції, зверталися до місцевих, зі здивуванням щоразу виявляли таблички «зачинено» на їдальнях та кафе. Зрештою в розпачі звернулися навіть до одинокого екіпажу патрульної поліції, і хлопці з поліцейського авто нам підтвердили: «Так сьогодні ж понеділок».
Така ось подільська horeca для туристів.
Після більше години пошуків, нам вдалося знайти єдине місце, де нас могли сяк-так нагодувати. Таким виявилося кафе «Ням-ням» при маленькому продуктовому магазині, розташованому через дорогу від ветеринарного кіоску.
В магазині-кафе – суєта. Господар переймається через надмірну – більше трьох – кількість одночасно присутніх клієнтів. На зауваження місцевих «Ну, Коля, я бистро!» – реагує збуджено і рішуче: «Там споживконтроль оно сидить за столиком, бігом вдягнув маску!».
Атмосфера напружена, в меню – чебуреки і шаурма, ми зупинилися на останній.
Поки готували наше замовлення – розглядаємо інтер’єр. Видно, що люди стараються: тут і прапор з автографами бійців, самопальна лавова лампа на столі, під стелею – коврики для комп’ютерної мишки в якості прикрас. Шаурму принесли порівняно швикдо, а разом з нею – скляні, проте майже непрозорі від давнього “нальоту” склянки для коли. На цьому наші сподівання на порівняно притомну “хоріку” в райцентрах Вінниччини остаточно розвіялися.
“Відреставрований” палац-інтернат
У той же час власник кафе «Ням-ням», довідавшись про мету нашого візиту, наполегливо закликав навідатися на територію дитячого інтернату в Мурованих Куриливцях, який розміщений в будівлі палацу початку 19-го століття і навіть відреставрований.
Їхати було недалеко тож ми погодилися. На підходах до інтернату нас зустріли рештки радянської архітектури, уквітчані етно-еко-муралами про необхідність дбати про чистоту природи, а далі – «відреставрований» палац.
Обдивившись наслідки такої реставрації, ми впевнилися в думці, що це той випадок, коли реставрація – це гірше, ніж якби споруду не чіпали взагалі. Але, звісно, краще, якби її відреставрували справді якісно.
Сьогодні ж палац – це будівля, яку, на хлопський погляд, заляпали де-не-де цементом. Куди не дістали – лишили, як є і зробили вигляд, що так і треба.
Десь повісили ліхтарі, десь відпадає штукатурка, десь ось-ось впаде цеглина. Як свідчить офіційна табличка на фасаді, цей палац «реставрували» чотири роки, за державний кошт нібито фаховими організаціями, і реставрацію навіть завершили.
Діти, які живуть і вчаться в цій будівлі, споглядаючи на таку «завершену реставрацію» можуть собі складати враження як про високе архітектурне мистецтво, так і про фаховість українських реставраторів, так і про українську державу загалом.
Садиба Когана у Вищеольчедаєві
З невеселими думками ми рушили далі до Вищеольчедаєва – там розташована розкішна садиба Нафтула Когана, заможного єврейського цукровара, яку свого часу він збудував для себе, а пізніше в ній поселили дитсадок.
Дорога спершу була мальовнича і рівна: зі старими і зворушливими хатками під черепицею.
А також з цілющими джерелами і зупинками громадського транспорту, які в цих місцях дивували стилем і зручністю.
Але зрештою з траси ми звернули на дорогу, яка вели саме до садиби Когана і знову перемістилися в сиву давнину.
Дорога викладена бруківкою, але на відміну від жвавих міст, ця бруківка не відшліфована часто проїжджаючими шинами автівок, а тому досить жорстка, проте симпатично поросла травою між камінням. Тож їхати по ній можна приємно, якщо не швидко. Якщо дуже нешвидко.
Так, неспішно ми побачили обабіч браму до якогось господарського комплексу з серпами-молотами на в’їзді. І, не зауваживши здичавілих охоронних собак, рушили вглиб території.
Тут – заповідник радянського народного господарства, із залишками колись сільськогосподарської могутності. Яка давала “рекордні врожаї”, хоч періодично призводила до голодоморів, а тепер стоїть пам’ятником «ефективній» економічній системі, щоправда з кількома порівняно новими тракторами, але переважно – з прогнилими, а колись великими, агрегатами.
Поблудивши тут кілька хвилин, один з нас не витримав, аби не виголосити в безлюдну далечінь пафосну політичну промову. Про подвиг колгоспників, очевидну успішність системи під мудрим проводом слуг народу, де гасла «Слава Україні!» переплітаються з вигуками «ура, товаріщі!».
А вже за кілька кілометрів нас зустрів затишний і тихий Вищеольчедаїв. Безпечний і заглиблений в себе настільки, що місцеві мешканці навіть не відразу розуміли, який «палац» ми розшукуємо, щоразу спрямовуючи нас врізнобіч.
Зрештою, понатикавшись на кілька «палаців», які виявилися чиїмись хатами, по стежках, крізь зарослі та повз вулики ми таки натрапили на садибу Нафтула Когана.
«Їй кінець» – як вирок вимовив Микола Геркалюк, після деякого часу оглядин цієї споруди і з цим важко не погодитися.
Колись розкішна садиба з парком навколо перетворилася на вмираючу будівлю, до якої утруднений доступ, де двері забиті на цвяхи, а вибиті давно вікна тепер заліплені чорною плівкою.
Нам все ж вдалося потрапити досередини, але ми вже не побачили тих вражаючих інтер’єрів, які ще можна знайти в мережі. Ось так це виглядало ще порівняно нещодавно:
Але не сьогодні. Сьогодні тут страшно ставати на підлогу, міжкімнатні двері – забиті дошками, сходи загрожують обвалитися від кожного кроку.
А біля стіни припертий кольоровий плакат з минулого століття, який щемко перегукується із сьогоденням: «Нам потрібен мир», кажуть діти з радянської агітки досліднику з 2020-го року.
Очевидно, що ця споруда вже нікому не потрібна: ми стаємо свідками її останніх днів.
Палац Ценіної
Дорогою до Шаргорода, де ми мали намір переночувати перед «останнім ривком», ми ще заїхали до палацу Ценіної в Котюжанах.
Колись цю споруду створив петербурзький архітектор О. Мунц у стилі, схожому до лівадійського палацу в Криму, а сьогодні тут – дитячий інтернат. Ще на під’їзді до цього місця місцева мешканка, в якої ми питали дорогу, з наївною посмішкою поцікавилася: « а ви діток везете здавати?». Це нас трохи висмикнуло зі звичної реальності, проте пояснивши, навіщо ми тут, жінка з гордістю повідомила, що є «працівницею палацу» і показала дорогу.
Зайти всередину нам не вдалося, але й зовні було що оглянути.
Зокрема – «позолочені» колони та ліпнину, яка вочевидь виглядала б значно більш природніше в автентичному кольорі, проте тепер ці найбагатші елементи вирішили акцентувати «найбагатшими» барвами.
Емоції від споруди дуже тонко і майже без слів передала на відео Марина.
Крім палацу, враження в цьому місці на нас справили кози. Вони тут паслися і напевно були раді компанії випадкових подорожніх, чиї руки, солоні від поту, змогли вдосталь полизати.
Проїхавши ще кілька кілометрів мальовничими дорогами Поділля з озерами і романтикою на дерев’яних кладках біля ставків, ми зрештою приїхали у Шаргрород.
Після тривалих пошуків готелю «Рафінад», ми неочікувано його знайшли на території колишнього цукрового заводу. І цей був той випадок, коли ми вповні вдовольнилися місцем ночівлі.
Але це заслуговує окремої оповідки вже в наступній – завершальній – частині нашої мандрівки.
Фото Марини Сербінович,
Відео: Микола Геркалюк та Марина Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.