На Великих валах, що в Немирівському районі відбувся міжнародний фестиваль ленд-арту “Міфогенез”. Поєднання яскравого сонця, лютого морозу і талановитих людей, які своїми роботами та позитивом зігрівали всіх навколо.

Одразу по приїзду на Немирівське городище стало відчутно, що погода цього року  сама долучається до фестивалю і творить величезну композицію під назвою “морозний день посеред засніжених полів”. При в’їзді на територію городища, на одному зі старовинних скіфських валів уже кипить робота. Постійно ковзаючи по снігу і падаючи, художники працюють над своєю композицією. Готовою вона буде вже під вечір.

На одному зі ставків, ближче до берега одна з мисткинь викладає очерет в спеціально вирізані ополонки. Для того щоб усе вийшло, як задумано, вона занурює руки прямо у воду, не зважаючи на температуру повітря -12 градусів. То польська художниця Матильда Салаєвська – вона працює над композицією, що має назву “Три моря”. Оскільки Матильда не розмовляє українською, для нас перекладає Мирослав Вайда.

– Власне вона демонструє ідею про три моря, які приходили і відступали. Очевидно, що між тими морями була різниця в мільйони років. Дівчина з Польщі реалізує ту ідею тут локально, – розповідає Мирослав.

Він одразу уточнює в Матильди: “Dobrze przetłumaczone?” (Добре переклав? – ред.). Вона з посмішкою киває, що все добре.

Великі вали займають площу, що дорівнює приблизно 100 гектарам. Митці, які беруть участь в “Міфогенезі”, обирають собі будь-яку локацію, яка їм до вподоби. Фактично в одному місці можна зустріти кілька груп людей, що працюють над трьома композиціями, а потім йти 15-20 хвилин аж поки не трапиться наступна. Ставок, де працює Матильда – одне з тих місць, яке вподобало багато художників. Наступна композиція розташована неподалік від “трьох морів” й ідейно доповнює їх.

– Називається це “Пластиковий період” і символізує те, як у нас зараз все погано. Ми зараз усе пояснимо, – сміючись обіцяють Ольга Антонова та Євгенія Антонова з київської арт-групи “Light”.

Дівчата розповідають, що раніше скіфи жили на цих землях більш-менш в гармонії з природою. А зараз цивілізація дійшла до того, що повсюдно оточує себе пластиком.

– Тобто ті всі пласти – трипільська культура, скіфська, сарматська і так далі проходили через той ландшафт, а тепер тут є ми і наша цивілізація є такою штучною, переповненою пластиком. Дівчата накладають в раціональному усвідомленні на природу ту синтетику, яка так чи інакше буде перетравлена природою. Тобто природа з’їсть той пластик, але з’їсть і нас, нас не буде і знову буде щось заново. Це така футуристична, утопічна ідея, – доповнює Мирослав, який є куратором дівчат.  

На іншому кінці ставка самотня дівчина працює з лопатою, відкидаючи сніг. Намагаємось до неї підійти, зрізаючи шлях через лід, але вона просить нас обійти. Вже підійшовши, розуміємо, що могли зіпсувати композицію “Останній день”. То кола різного діаметру, викопані в снігу.

– Вчора ми довго освоювались на місцевості й тільки ввечері до нас дійшло, що можна зробити щось тут, а не в полях за деревами. Як ви могли помітити, одне коло залишиться недоторканим і воно залишиться одне, тобто останнє, – розповідає Неллі Джиґанія з Харківської державної академії дизайну і мистецтв.  

Дівчина розповідає нам, що дуже багато треба зробити, але вже сильно втомилась. Має ще встигнути доробити коло, нарвати очерету і викласти ним композицію. Робота дійсно важка, але коли пізніше бачимо “Останній день” з висоти пташиного польоту, розуміємо, що Неллі не дарма працювала.

По дорозі до імпровізованої кухні знаходимо композицію Романа Кикти зі Львову – драбину посеред річки. Вона викликає змішані емоції: з одного боку, ніби й розумієш, що драбині в річці робити нічого, а з іншого – це ж геніально. Просто, але погляд притягує і змушує замислитись і спробувати розгадати загадку. Олександр Никитюк розповідає, що початково там було три драбини, але дві з них викрали місцеві.

Біля маленького вогнища зібралась групка митців. Вони намагаються грітись і водночас збирають дрова та готують собі їсти. Лунає музика і відчувається, що настрій у всіх дійсно хороший.

Одразу біля лісу стоїть собака. От тільки не справжній, а з гілок і сухої трави. Один із авторів композиції вінницький художник Микола Сорока розповідає, що вони вирішили зробити її на честь року Собаки. Вітер постійно її хитає і митці жартують, що то вона оживає і рухається.

Неподалік від собаки знаходимо льодову скульптуру, що нагадує людину без голови. Це робота харківських митців: Анни Тарадіної, Родіона Прохоренка та Світлани Кошелєвої. Якщо придивитись уважніше, то стає зрозуміло, що всередині льоду насіння соняшнику.

На одній з найбільш масштабних та віддалених локацій працюють першокурсники Харківської академії дизайну і мистецтв Катерина Калинченко, Дар’я Мельникова та Еміль Мамедов.  

– Це Велика та Мала Ведмедиця. Ми плануємо запалити ці зірки. Сенс в тому, що людина може запалити будь-яку зірку, – розповідає Катерина.

Цієї миті ми стоїмо на вершині одного з валів, Катерина одразу сказала, що зрозуміти суть їх роботи можна тільки з висоти. Студенти саме збирались викладати одну із зірок хмизом, щоб пізніше її запалити. Намагаємось домовитись про точний час, щоб зняти те все з квадрокоптера. Але, зрештою, запізнюємось на десять хвилин. Через надто низьку температуру довелось чекати поки дрон відігріється. Навідміну від вмотивованих митців, техніка погано переносить холод.

Сонце саме ховається за небосхил і цієї миті проявляє себе композиція під назвою “Ловець сонця” – велика конструкція зі зв’язаних між собою гілок.

– Знаєте, є ловець снів, є ще якісь ловці, а тут рама для сонця. Ходи, художнику, дивись і милуйся. Вчора на заході сонця у нас з’явилась така ідея, – пояснює харківська художниця Віолетта Терлига.

Разом з Костянтином Довгайчуком вони втілювали свою ідею протягом дня. Мисткиня розповідає, що вдвох вони його навряд чи підняли б. На щастя їм трапились перехожі фотографи, які допомогли встановити ловця.       

Тієї миті, коли ловець якраз “ловить” сонце, навколо панує спокій. Підходять ще кілька людей і починають фотографувати цю мить. Не зважаючи на те, що мороз тільки посилюється, всі задоволені й захоплені моментом.

Цьогорічний “Міфогенез”, на думку куратора фестивалю Олександра Никитюка, вдався. Все пройшло добре і у своїй власній атмосфері. Було багато митців, які приїхали сюди вперше і вони по-своєму відчували це місце і втілювали це в своїх роботах. Мирослав Вайда, який відвідує фестиваль ленд-арту від самого його заснування, теж усім задоволений. Жартує, що можливо раніше все було більш “хардкорно” і художники працювали важче в більш складних умовах. Але й цього разу, на його думку, всі проявили себе так, як хотіли.

Загалом у фестивалі брали участь більше 40 художників з Вінниці, Києва, Харкова, Сум, Львову, а також Польщі. Всі вони зробили близько 40 композицій. Точніше підрахувати складно, тому що роботи з’являлися і зникали стихійно. До прикладу, одну з робіт можна було побачити тільки в суботу, наступного дня її вже замело снігом.  Після спілкування з художниками виникає відчуття, що ці люди не просто люблять те, чим займаються. Вони цим живуть. Все ж таки, не кожен зможе витримати два дні на лютому холоді виключно заради мистецтва.    

Фото Андрія Завертаного та Вадима Козака

Микола Геркалюк

See Full Bio