Важко уявити, як медики зустрічали пандемію без елементарного епідеміологічного захисту. Саме завдяки волонтерам лікарі отримали такі необхідні й тоді дефіцитні рукавички, маски та захисні костюми. Волонтери кажуть, що найкраще у їхній допомозі – бачити радісні обличчя лікарів, які попри загрози своєму життю продовжують боротися з “ковідом”.
Валентина та Олена, які допомагали коли епідемія тільки-но починалася в Україні, розповідають, що спочатку були розгублені всі. І лікарі, які не знали що їм потрібно аби рятувати пацієнтів, і волонтери, які вчилися розрізняти технічні костюми від костюмів біозахисту. Попри все, кажуть, і “стихійні” волонтери, і ті, які зазвичай допомагали бійцям на Донбасі, на кілька місяців забули про політику чи інші розбіжності та разом кинулися закривати нагальну потребу – забезпечити лікарів Вінниччини захистом та ліками.
Валентина Гоменюк–Гонтар створила чат для допомоги лікарям Вінниччини на більше, ніж шість тисяч осіб, де волонтери, медики та підприємці радилися стосовно купівлі захисного спорядження. Олена Данілова, секретарка наглядової ради вінницького благодійного фонд «СтопВірус», каже, що фонду вдалося зібрати більше чотирьох мільйонів гривень, стільки ж – допомоги матеріальної.
Veжа поговорила з Оленою та Валентиною аби дізнатися, як виглядав початок епідемії очима волонтерів, чого найбільше не вистачало у лікарнях та чому жінки, попри усі ризики, продовжували допомагати лікарям.
Валентина Гуменюк-Гонтар
вчителька англійської мови, засновниця вайбер–чату “Допомога Лікарям COVID-19”
«Після одного тренінгу я написала на кораблику своє най-най сильніше бажання з сильною енергетикою – «я хочу купити захисні костюми, допомогти лікарям» – і відпустила його з пірсу разом з сім’єю. По дорозі додому я вирішила зробити цей чат, і мені було байдуже, хто і що буде казати. Я в це так свято вірила, що до вечора ми зібрали суму, а потім купили захисні костюми для бригади “швидкої”.
Валентина – “стихійна” волонтерка, яка одна з перших почала оперативно допомагати медикам. Раніше вона точково допомагала військовим на Донбасі. Розповідає, що ніколи нічого так сильно не хотіла, як купити захисні комбінезони бригаді “швидкій” на початку епідемії, в якій працювала її подруга. Аби зібрати гроші на костюми, Валентина створила чат, який з десяти близьких друзів згодом переріс в спільноту в понад 6 тисяч учасників.
– Для мене “швидка” – це була найголовніша ланка, бо вони їдуть до хворих і контактують з ними найбільше. Якщо ця ланка захворіє, хто буде допомагати возити пацієнтів? Якщо вони будуть незахищені заходити до хворого, а потім до здорового – так можуть переносити вірус.
Згодом люди почали самоорганізувалися у групі і кожен контролював свою ланку. “Людмила Король, моя подруга, – координувала “швидку”, мій чоловік, Ярослав Гонтар та подруга Ірина Мельник допомагати купувати та координували, куди возити допомогу. Я знайшла бухгалтера, аби звітувати, бо були великі суми”.
Гроші збирали на картці Валентини. “Найбільша одноразово перерахована сума – десять тисяч гривень, а одна мережа кав’ярень, до прикладу, допомогла на тридцять тисяч. Попри те, що збір коштів вже закритий, чат досі існує – для лікарів, які досі там переписуються та радяться між собою”.
З дитиною на задньому сидінні, Валентина та її чоловік Ярослав власноруч розвозили костюми та маски лікарям, а в своєму гаражі облаштували штаб з усією зібраною та ще не розданою допомогою. Каже, що на початку епідемії всіма керувала паніка, адже тоді лікарям не вистачало елементарного захисту:
– Нам вночі телефонували і казали «Привезіть нам хоч щось». Ми вставали з чоловіком вночі, і він їхав куди потрібно. Мені лікарі казали, що костюми та респіратори можуть врятувати більше життів, ніж один апарат ШВЛ – бо так ти рятуєш лікарів, які в свою чергу можуть допомогти іншим. Тому ми були націлені саме на таку допомогу.
– На початку були дуже потрібні костюми, але навіть зараз достеменно не зрозуміло, які вони мають бути. Ми купували технічні костюми, це не був біозахист. Потім купували костюми, що шили у Києві, з тканини “Оксфорд”. Нам дуже допомогла одна мережа кав’ярень – вони викупили ці костюми і високі бахіли для “швидкої” та інфекційних лікарень. Згодом на “швидку” замовляли червоні костюми, щоб пасували під форму – ми вже були більш розслаблені, не було паніки.
Респіратори та маски можна було купувати нон-стопом, вони розходяться дуже швидко, а дезрозчин – можна возити літрами. На початку ми купували і сертифіковані, і не сертифіковані – просто великими кількостями, бо в аптеках була дуже велика ціна. Найбільшим дефіцитом були високі рукавички, це було щось космічне їх знайти.
Були випадки, коли лікарі просто відкладали нашу допомогу на «чорні часи» і просили ще. Але коли ми привозили допомогу, ми одразу публікували фото в соцмережах – що ось воно, є. Тому те, що ми привозили, точно давали і лікарям, і медсестрам, і санітарам – усім ланкам.
«Для мене волонтерство, це коли ти жертвуєш часом, а не грошима. Бо це є найдорожче»
Те, що зараз ми так не панікуємо, це не значить що «ковіду» немає. Лікарі все ще в найбільшій небезпеці.
Я зверталася до тих, хто займається постійно волонтерством – до Ярослава Пашкевича, питала що і як робити. Таня Власюк багато допомагала також. Волонтери кооперувались між собою, це дуже важливо, особливо коли всі везуть щось в одне місце. Якщо в групі “вилазила” політична тема, ми це одразу видаляли, тому й ми не сварилися. Мене в той момент не цікавила політика взагалі – хто президент і яка в кого політика. Могли сперечатися, який респіратор кращий.
Я не постійний волонтер – ми стихійно з’явилися, і стихійно зникли. Я просто хотіла допомогти своїх подрузі, Люді. Мене багато хто запитував, чи я збираюся йти на вибори, балотуватися від якоїсь партії. Абсолютно ні, не збираюся.
Були випадки, коли одна людина говорила, що ми купуємо не те, що треба. Були представники «Шарія», які почали сваритися в групі, і зачіпали всіх волонтерів, що ми щось не так робимо. Але ми таке одразу видаляли. Багато допомоги ми переправляли. Тобто товар одразу доправляли в лікарню.
«Я від волонтерства отримую позитивні емоції, бо ти бачиш, що люди раді. Для мене було основним те, що я щось роблю. «Моя хата з краю» – це точно не про мене. Допомагати – це частина мене, і я не можу з цим нічого зробити. Тоді я нічого не хотіла так сильно, як купити ці костюми і захист на “швидку”. Це була “ідея фікс”. Я не знаю, як передати словами, але я цим марила»
– Коли ми одні з найперших привезли костюми на швидку – вони з такою радістю їх розглядали, як малі діти! Це було справді приємно – коли ти бачиш таку реакцію. Був момент, коли я спілкувалася з лікарем, і попри те що він був в групі ризику, він писав – «я не зупинюся», «я не звільнюся», «я не піду». Їхня самовідданість не давала зупинятися.
Коли я почала волонтерити під час епідемії, до мене дзвонили, приходили додому, питали хто я, чому цим займаюся, чому сюди лізу і хто нам дозволяв це робити. Я спочатку була в шоці. Я не знаю, хто це був. Після того таких моментів не було, нам ніхто не заважав. Також були якісь незрозумілі погрози, негативні коментарі. Але потім ті самі люди, які це говорили, пропонували привезти маски, коли розібралися хто ми.
Олена Данілова
секретарка координаційної ради спецфонду “СтопВірус”, створеного на основі ФГ «Подільська громада».
Команда спецфонду шукала та розвозила допомогу по всій області, коли епідемія тільки но “вдарила” у непідготовлену українську медицину. Окрім неї під час епідемії у фонді в різні періоди працювало від двох до шести людей, чітко розподілених обов’язків не було. Для вирішування питань щодо купівлі допомоги на зібрані кошти було створено Наглядову раду, яку очолила Лариса Мороз – це завідуюча кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені Пирогова.
Фонд “СтопВірус” був створений на початку пандемії в Україні з метою швидкого реагування на потреби, коли в лікарнях була нестача буквально всього – від ліків до мила чи простирадел. Три місяці, коли лікарні ще не були належно забезпечені навіть захистом, Олена їздила по всій області – в інфекційні, опорні лікарі та невеликі амбулаторії. “Для мене люди, які в цей час сиділи вдома – герої. Я так не вмію. Не те, що я хороша і класна, я просто не вмію по іншому”, – каже вона.
– Розвозили допомогу почергово – спочатку в опорні, потім у невеликі амбулаторії. Костюми, маски, дезінфікуючі засоби, щитки. Добре, що місцевий бізнес активізувався і почав їх виготовляти і ми могли швидко їх забезпечувати. Згодом почало не вистачати навіть постелі, ліків. У різні періоди не вистачало різних речей. Наприклад, бахіл – у двох фабрик, які шили бахіли, була черга на три тижні вперед.
У Вінниці ми знайшли атовця, який шив костюми. Він відклав всю свою роботу, закуповував тканину. Одна фармацевтична компанія передала ліків більше, ніж на півмільйона. (SPERCO Украина). Цукерки три з половиною тонни – це теж був виклик. Багато людей допомогло їх пакувати.
Загалом, за словами Олени, завдяки цьому фонду вдалося допомогти на більше ніж 8 мільйонів гривень – близько чотирьох мільйонів гривень та на таку ж суму ліків та медичного спорядження. З Гайсина два підприємця перерахували по більше ніж 200 тисяч. Найбільше “скидався” місцевий бізнес, суми, перераховані на фонд, сягали півмільйона гривень. Масок не купували, адже більше дев’яноста тисяч масок їм просто віддали, так само як величезну кількість костюмів.
– Те, що бізнес включився – це однозначно – і місцевий, і обласний. І влада нам дуже допомагала. Власне, це і є наша задача – об’єднувати бізнес, владу і громаду. Усі зрозуміли, що ми є механізм, яким можна швидко закрити потреби, поки налаштується “махіна” держави.
За весь час Олена з командою та іншими волонтерами об’їздила 136 лікарень, і окрім тисячі рукавичок та ліків, завдяки фонду придбала для міста новий ампліфікатор для швидких тестувань за 800 тисяч.
Наглядова рада, в тому числі Олена, вирішували кому, куди та що треба везти в лікарні. Саме Олена, як голова правління фонду громади “Подільська громада”, підписувала документи та несла відповідальність за всі проплати. Каже, що в один момент почало допомагати дуже багато волонтерів, відтак для кращої комунікації вони створили своєрідну базу та чат в соцмережах, куди по можливості записували що та куди везуть волонтери. Таку ж базу вела ОДА. “Важко було через те, що в лікарнях не були розписані потреби, вони не знали, скільки їм чого потрібно. Кажуть “купу всього”. Згодом вже всі розібралися, кому скільки потрібно допомоги”.
– Згодом, налаштовували комунікацію так, щоб бізнес допомагав лікарням чи “швидкій” напряму. Далі налагодились державна та міська допомога. Лікарні переповнені – і у Вінниці, і в області. Не вистачає медсестер.
Були історії, коли плутали політику з допомогою. Якось ми приїхали в район, куди нас покликали, а сільський голова прийшов і сказав “ми вас не кликали” , назвав нашу допомогу “політикою та піаром” і вигнав.
«Мені казали “ти ж їздиш по інфекційних лікарнях…”, але у мене не було страху. Бо це треба було робити. Спочатку було важко, потім втягнулися. Єдине – шкода родини, бо вони не доотримали уваги – це факт»
– У нас довгий час був велика сума грошей на рахунку. І попри те, що в лікарнях було багато потреб, ми визначилися, що треба в місті мати ще один ампліфікатор для швидких тестувань за 800 тисяч. У лабораторному центрі один був старенький, він би не справився. Я розуміла, що в наглядовій раді були лікарі, які потребували захисту, але вони підтримали це рішення. Це для мене було таким ключовим моментом, бо люди на одній хвилі і розуміють заради чого ми тут.
Для мене те, що у нас є сильний волонтерський рух – це однозначно. Є самоорганізація, всі збирали кошти – хто де міг. Ми постійно між волонтерами ділилися інформацією – не було такого, що я дізналася де продають бахіли і нікому не кажу. У нас була купа чатів, де ми всі спілкувалися, виясняли, в яких районах взагалі нічого немає. Були такі поїздки, що ми компонували нашу допомогу – у нас є щитки, у когось – костюми. Ми це збирали докупи і їхали.
Тут ми вміємо працювати, але мені болить те, що це стається тільки тоді, коли погано. Коли щось хороше, ми вже так не вміємо, на жаль. Нам завжди легше, коли ми гуртуємося, коли ми в якійсь кризі. Є ж якась теорія, що нам таке виживання закладене – куди б Україну не запхнули, ми виживати вміємо. А далі – будувати плани, розвиватися – нам трішки складніше. Бо ми застрягли на етапі виживання.
Наші люди дуже швидко зреагували – підключалися й ті, хто допомагав АТО. Те, що мені сподобалося, це як стерлася під час перших двох місяців грань між людьми – хто з якої партії, хто кого любив-не любив. Всі одночасно почали працювати.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.