2 лютого 2020. Післяобідня пора. Вони знову вирушають у дорогу. Вдосвіта вже будуть на місці призначення. Вкотре їдуть? Не знають. Кажуть, на другому десятку збилися з рахунку.
Автомобіль завантажено станинами для бійців і продовольством для цивільних. Дорогою до позицій заїдуть ще в дитячий будинок та притулок для людей похилого віку. Так розпочинається чергова поїздка в зону ООС сім’ї вінницьких волонтерів Дениса Романовського та Людмили Радківської.
Вони разом із командою вже кілька років поспіль знаходять, організовують і возять бійцям допомогу. Його позивний – «День». Вона серед своїх – «Ангел», бо коли приїжджає, як кажуть бійці, пострілів майже не чути. Пара разом більше трьох років. Знайшли одне одного саме завдяки волонтерству.
Денис – корінний вінничанин. За першою освітою – фінансист, хоч одразу вирішив, що не буде цим займатися, бо, каже: «…рахувати чужі гроші – не моє». Друга вища – правознавча. У цій сфері знайшов себе. Тепер надає юридичні консультації, зокрема військовим.
«Захмарні амбіції у виборі професії були, але ж реальність швидко розставляла все на свої місця. Проблеми з зором із дитинства дещо обмежували мої мрії та плани. Попри це,грав у футбол, займався єдиноборствами. Згодом – легка атлетика у параолімпійському спорті».
У Дениса – вроджена глаукома. Максимально його зір становив 20%, проте після 25-річчя чоловік практично не бачить. Зазначає, що це не є незборимою перешкодою у його діяльності. Щоправда, для тих, хто має високий зір важко уявити, як виконувати навіть буденні справи наосліп. Наш герой пояснює просто:
– Ой, головне те, як ти ставишся до проблем. Завжди є і будуть якісь перепони. Не варто робити з мухи слона.
2004 рік. Початок зими. Вінницька школа №34. Десятикласники залишають уроки, щоб долучитися до протесту під міськрадою. Серед них – шістнадцятирічний Денис.
– Мабуть, багато хто просто хотів піти додому відпочивати, але ми з другом мали іншу мету – підтримати людей, які вийшли мітингувати. Для солідності брали з собою білі халати, в яких займалися на хімії. Типу ми студенти медичного коледж», – згадує і сміється волонтер.
Хоч брав участь у громадському житті ще з часів Помаранчевої революції, переломною точкою відліку, коли наш герой почав діяти самостійно й більш свідомо – події зими 2013-2014 років. Він не був активним учасником Євромайдану, але вже тоді чітко розумів, що не варто стояти осторонь.
Потім вже війна, багато друзів пішли на фронт. Спочатку не було можливостей до них їздити, тому передавали необхідне поштою або через інших людей. З часом вже почали їздити самі. Намагаємося також відвідувати тамтешні дитячі будинки.
Знати потреби й допомагати необхідним
Організація і підготовка допомоги воїнам залежить від завдання, яке стоїть перед волонтерами в конкретний момент. По-різному буває. Денис із Людмилою бачили етапи становлення нової української армії. Розповідають, що зараз багато чого змінилося в порівнянні з початком війни. Тоді хлопцям потрібно було буквально все: форма, амуніція, засоби гігієни. І зарплата в бійців була мізерна. Зараз вже, на щастя, продовольчі потреби забезпечені.
«Не новина, що наша армія за останніх 3 роки сильно піднялася. Матеріально-технічна база не ідеальна, але вона є!».
Ще одна важлива деталь – формувати волонтерську діяльність так, щоб вона була ефективною. Наприклад, наші герої пояснюють, що витрачати 300 л пального, щоб привезти 200 кг продовольства, якого нині на фронті вистачає, – не результативно.
Ідея створювати станини для великокаліберних кулеметів та протитанкових гранатометів виникла трохи більше року тому. За цей час Денис із командою доправили на Донбас вже більше чотирьох десятків одиниць. І досі на них є запит.
Також вони працюють над модулем, завдяки якому можна буде автоматизувати станини і дистанційно здійснювати пуск. Від цього залежить безпека воїнів.
Взагалі станина коштує близько 20 тисяч гривень. Придбавши її для зразку, вони спробували зробити таку ж, але свою. Вдалося. Спочатку майстер готує необхідне залізо, потім інший фахівець робить електронку. Все відбувається максимально швидко.
«За роки в нас склалася класна команда майстрів, підприємців, чиновників. Одні фінансують, другі організовують, треті практично виготовляють. Ми самі доставляємо необхідне і спілкуємося безпосередньо з хлопцями про їхні потреби. Завжди, коли створюємо щось нове, відвозимо тестові варіанти і, враховуючи побажання військових, намагаємося удосконалювати».
Наші герої часто їздять у батальйон «Вінницькі скіфи», зокрема там знайшли багато друзів (передають їм привіт). Здебільшого, це хлопці з області. Вони достойно несуть службу й водночас допомагають у розробках. Коли починалася робота над станинами, багато підказували, як краще втілити задум в життя. Також активно допомагає військова частина 3008 Нацгвардії України.
Волонтерство стало особливим сімейним хобі
Як відомо, волонтерство – не робота, тому не може бути способом заробітку. Це апріорі безкоштовно. Тож, за словами Дениса, ті, хто кажуть, що в українських реаліях весь час витрачають на допомогу іншим, імовірно, лукавлять. Усім потрібно на щось жити і працювати для цього. А істинна доброчинність може бути тільки безоплатною.
«Нашій сім’ї пощастило мати свою справу. Тож розподіляємо власний час самотужки й виокремлюємо для організації допомоги стільки годин, скільки виходить. Правда, ловлю себе на думці, що ми з Людмилою будуємо плани, перш за все враховуючи волонтерську діяльність. Це вже як наркотик».
Усім охочим долучитися до благодійності (військової чи в іншій сфері), Денис радить робити це особисто або через перевірених людей. Справді, навколо волонтерської діяльності дуже багато обману, бруду, скандалів. На жаль, знаходяться люди, які намагаються нажитися, навіть спекулюючи горем.
«Тепер, коли майже всі користуються онлайн-банкінгами, пожертви у скриньки – непотрібні. Хоча є і винятки. Загалом раджу довіряти перевіреним особам, щоб не спонсорувати «професійних жебраків».
Мати чесне ім’я та авторитет
Їм не доводиться завіряти кожне слово в нотаріуса, бо їм довіряють. Вони теж намагаються співпрацювати лише з надійними партнерами.
«Якихось великих перешкод у нашій діяльності я навіть не згадаю. Ніхто не ставив палки в колеса. Абсолютно на нормальному рівні спілкуємось із представниками вінницької міської влади і з депутатами обласної ради. Дехто фінансово допомагає. Радію, що в них є розуміння реалій і більшість іде назустріч. Ну, ми теж нічого захмарного не просимо. Намагаємося не витрачати бюджетні ресурси, хоч певний час міськрада виділяла кошти на паливо для поїздок до бійців».
«Запах рваного заліза й пороху – на все життя»
Їхню машину обстрілювали. Всі злякались, але паніки не було. Тоді вони їхали на фронт вперше. Ще погано знали місцевість. Це тепер вже Донецьку й Луганську області, кажуть, вивчили краще, аніж рідну Вінницьку. Після того ще кілька разів були на позиціях під час обстрілів.
«Це спогади вже на все життя. Під час останньої поїздки стали свідками того, як вороги прикриваються дітьми, копаючи окопи. Російські бойовики – ниці й нікчемні. Я ніколи не сумнівався: їхати наступного разу чи ні. Знаю, що просто треба. Це допоможе і врятує».
Рік тому на зворотній дорозі вони потрапили в аварію. Всіх забрала швидка. За тиждень вийшли з лікарні, оговтались. Через кілька днів уже купували нову машину, щоб невдовзі знову вирушити на фронт.
17 лютого 2020 року. Вінницький Майдан Небесної Сотні. Денис і Людмила розповідають нам про своє волонтерське закулісся. Згадують про нещодавню поїздку й між тим у розмові вже вловлюються їхні плани на наступні виїзди.
«Війна все нищить. Потрібне постійне оновлення. Наші цілі – динамічні. Часто вносяться корективи. Як жартують серед військових: не спішіть виконувати наказ, бо ще прийдуть нові вказівки. Якщо серйозно: на часі – зробити станини дистанційними. Також спільно з іншими волонтерами працюємо над реалізацією легкого тактичного автомобіля».
Фото Ольги Мірошниченко та з соцмереж героїв
Дякуємо!
Тепер редактори знають.