Андрій, переселенець з Донецьку, який 19 квітня вийшов на одиночний пікет біля Будинку Офіцерів у Вінниці аби продемонструвати свій «акт відчаю», бажання зробити хоч щось, щоб люди задумались про майбутнє країни.

Андрій розповів Veжі, що вперше вийшов на такий пікет:

— Я так відчуваю. Не маю змоги вплинути на ситуацію якось по іншому, окрім того як просто вийти на вулицю і демонструвати свою позицію. Надіюся хоча б три людини сьогодні задумається про те, що відбувається зараз в країні.

В Донецьку в Андрія була власна справа, і за його словами, бізнес був непоганий:

—Я займався виготовленням більярдних столів, також у мене було агентство нерухомості, організація по влаштуванню феєрверків. Офіс в центрі міста був, але все прийшлось покинути. Зараз я безробітній, займаюся сезонними роботами. У мого батька залишилось невеличке підприємство в Авдіївці, за чотири кілометри від лінії фронту. Я туди їжджу на посівну, збираю урожай.

Андрій каже що люди не соромляться, підходять, молодь фотографується а водії сигналять.

—  Я спеціально вибрав таке місце на перехресті, тут досить жваві вулиці. Багато хто дякує і говорить слова підтримки. Але інколи жіночки в роках кажуть такі незрозумілі речі, як «щоб ти ще раз був переселенець, а ваш порох – щоб він здох». Мене це здивувало. Я не розумію їх логіки. Це українське, не любити багатих людей.

— Я вважаю, що Порошенко, якщо він буде проводити політику по захисту Батьківщини, він це зможе. Не можу нічого сказати про іншого кандидата, я його мало знаю. Але людина молода, не досвідчена і його ті вовки, що сидять у нас на кордонах, можуть просто “кинути”.

Під час нашої розмови, до пікетувальника підходить чоловік, показує на нижню стрічку напису на плакаті «Я був в полоні»  і запитує: «Це правда?». Андрій відповідає, що на жаль так.

—Дякую що Ви тут стоїте і тримаєтесь!

—Що ж робити якщо люди не розуміють страху від того, що робиться?

Андрій не охоче розповідав про свій полон, каже, що після цього йому важко спиться.

— Дітей ми вивезли раніше, а самі чекали, готували підвал щоби ховатись від обстрілів. Але прийшлося їхати раніше. Я потрапив в полон за те, що я відстоював проукраїнську позицію. З синами і дружиною ми ходили на проукраїнські мітинги, там нас лупили, кидали каміння, петарди, яйця. Якраз на останньому моєму мітингу ми тримали великий сорокаметровий прапор України. Згодом сусіди написали на нас донос, думали нас вб’ють, а вони собі наш будинок заберуть.

Пізніше до нас ввірвалися, був майор з новосибірського підрозділу «Русская православная армия» який мене допитував. Мені потім сказали що «ці» ще більш ідеологічні та мені пощастило, бо інші могли б просто вбити.

Мене викупили мої друзі, а сепаратисти дали одну добу щоби зібратися і виїхати. Кажуть, попадешся – не відпустимо.  Інші сусіди нам розповіли, що з нашого будинку вже винесли все, навіть батареї вирізали.

Про ці болючі події Андрій написав дві книжки, які йому допомогла опублікувати дружина.

— Це була ніби як терапія для мене, спосіб виговоритись і вивільнити погані емоції. Також після всіх подій я познайомився з Філаретом, він мій земляк до речі, ми навіть обмінялися книгами.

Фото авторки

Олеся Яненко

See Full Bio