Вінницький хімзавод колись був найбільшим у місті підприємством й багато в чому першим на теренах колишнього СРСР. Він виробляв досить великий перелік продукції: від суперфосфатів до миючих засобів, забезпечував тисячі людей робочими місцями та впливав на розбудову Вінниці. Тепер це переважно постапокаліптичне звалище з десятками розрізнених офісів, складів та установ.

Всі дані, які зібрані у цьому матеріалі опираються на книги колишнього директора хімзаводу Івана Худолія, статті в регіональних виданнях та коментарі спеціалістів. Варто зазначити, що одного конкретного джерела, де була б зібрана детальна історія вінницького “Хімпрому”, на жаль, поки немає.

Суперфосфатний завод у Вінниці побудували в 1912 році. Дозвіл на будівництво було отримано 27 червня 1911 року (за іншими даними 1910 року), в першу чергу збудували цех для виробництва сірчаної кислоти.

На початку 60-х років найстарший на той момент робітник заводу Олександр Герасимов згадував як відбувалося будівництво:

– Весна 1911 року нічого хорошого не принесла. Як і раніше, вулицями Вінниці ходили сотні голодних людей у пошуках роботи. Тоді об’явили про будівництво заводу, розпочався набір робітників. Платили нам всього лише 30-40 копійок в день – це разів у десять менше, ніж німецьким робітникам, які теж працювали на будівництві. Робочий день був не менше 12 годин на добу, а за найменший протест одразу звільняли.

На будівництві працювало близько 500 людей. Окрім будівлі сірчанокислотного цеху, вони будували вежі Гловера, вежі Гей-Люссака, печі для обпалювання колчедану. Пізніше звели ще будівлю суперфосфатного цеху.

Після завершення будівництва це було відносно невелике підприємство на 83 людини, що займалось випуском сірчаної кислоти та простого суперфосфату. Сірчанокислотний цех, який запрацював весною 1912 року міг видавати кілька тисяч кілограмів сировини на добу. Сировиною для виробництва сірчаної кислоти слугував рядовий сірчаний колчедан з Уралу, який потрапляв до Вінниці у залізничних вагонах у вигляді шматочків розмірами від 50 до 200 мм. Весь робочий процес від розвантаження вагону до подачі колчедану в піч здійснювався вручну – з допомогою тачки та лопати.

В другій половині липня 1912 року запрацював і суперфосфатний цех, саме з цієї миті ведеться відлік роботи заводу. Сам цех був дерев’яним, всередині змонтували одну камеру вагонного типу системи Бескова. Для виробництва суперфосфату використовували подільські фосфорити. Максимальні довоєнні обсяги виробництва було досягнуто 1914 року – тоді завод виробив 10 000 тонн суперфосфату.

Суперфосфат – одне з найбільш поширених міндобрив. Фосфати отримують із фосфоритів, обробляючи їх сірчаною кислотою. Його використовують на багатьох видах ґрунтів у якості передпосівного та посівного добрива.

До Першої світової війни завод переважно мав лише місцеве значення, а під час війни та в період подій Української революції взагалі не працював. Новий етап в його історії розпочався з грудня 1922 року. Вже протягом наступного року завод виробив удвічі більше сировини, ніж у 1913 році. В 1926 році на підприємстві оновили устаткування, виробництво сірчаної кислоти стало більш механізованим. На той момент Вінницький суперфосфатний завод вже був найбільшим підприємством міста.

Виробництво постійно розросталось і в 30-ті роки розпочалося будівництва житла для робітників. Так на Замості та на сучасних вулицях Грушевсього та Театральній було зведено приватні та п’ятиповерхові будинки.

Третім етапом історії Вінницького суперфосфатного можна вважати період після звільнення міста від німецьких військ в 1944 році. Одні джерела стверджують, що в окупаційний період завод було сильно пошкоджено, інші – що його майже зруйнували. Як би там не було, а з поверненням радянської влади розпочалась відбудова самого підприємства та розбудова довколишніх територій. Було забудовано цілий мікрорайон на Замості, закладено парк та висаджено яблуневий сад. Тоді ж з’явився хутір Шевченка. Та й сам завод значно розширився: до двох цехів, які були тут раніше додались механічний, транспортний, електро-технічний цехи, тепло-електростанція, їдальня та поліклініка.  

Окрім сірчаної кислоти та суперфосфату тут почали виробляти фторид-біфторид амонію, фосфорні солі, кормові фосфати, добрива, миючі засоби тощо.

Радянські газети 60-х років так описували роботу нового цеху з виробництва харчових фосфатів:

“Тут усі молоді: інженери, техніки, робітники. Молодий і сам цех. Він зовсім недавно став до ладу. Цех – це цілий завод. Він займає кілька поверхів. Сідаєте в ліфт – і за кілька хвилин на робочому місці. Що не поверх, то переплетіння різнобарвних труб, щити управління, крутолобі центрифуги, кристалізатори, чани.

Начальник зміни Микола Кулешов і технолог Дем’ян Поліщук розповідають, що колектив тільки освоює виробництво. Цех поки що єдиний в союзі.”

Відповідно до постанови Вінницького раднаргоспу від 27 жовтня 1962 року завод було реорганізовано у Вінницький хімічний комбінат імені Я. М. Свердлова. А 25 квітня 1975 року згідно з наказом Міністерства хімічної промисловості № 300 підприємство стає Вінницьким хімічним заводом. Зрештою, вже в часи Незалежності він став Виробничим об’єднанням “Хімпром”.

В період між 70-ми та початком 90-х на хімічному заводі працювало від 3 500 до 4 500 людей. Фактично це було маленьке місто всередині більшого міста з усією необхідною інфраструктурою.

У 80-ті підприємство щорічно готувало близько 300 тисяч тонн суперфосфату. А частка миючих засобів, що були створені тут, на весь радянський ринок складала 36%. Одним з найбільш відомих виробів хімзаводу є пральний порошок “Лотос”. Він вважався всесоюзним брендом і його випускають навіть в наш час.

Ера розквіту закінчилася в 90-х роках. Після розпаду Радянського Союзу в його колишніх республіках закривались десятки виробництв. Здебільшого вони були нерентабельними за нових умов, шалені обсяги виробництва вже нікому не були потрібними, а виплата зарплатні всьому штату робітників ставала значною проблемою. Тому багато кого звільняли, обсяги виробництва скорочували. Стосовно того, що саме відбулося із вінницьким “Хімпромом” існує багато різних версій. Та факти наступні: 22 грудня на залишках колишнього гіганта з’явилося закрите акціонерне товариство “Вінницяпобутхім”. Його створили на базі кількох цехів хімзаводу, які виробляли миючі засоби. Підприємство продовжує працювати і в наш час.  

Відповідно до статті “Убити динозавра” в газеті “Свобода слова” від 12 травня 2010 року, “Вінницяпобутхім” зобов’язувався виплачувати “Хімпрому” 600 тисяч гривень за користування цехами. Ці кошти мали б виплачуватись робітникам в якості запізнілої зарплатні. Та невдовзі “Побутхім” став самостійним підприємством.

Тим часом “Хімпром” намагався триматися на плаву зі значно скороченими обсягами виробництва. У вересні 2001 року сюди прибув заступник міністра промислової політики Олексій Голубов, щоб стати директором підприємства. Згідно з указом міністерства “Хімпром” розділили на три частини: Вінницьке ДП “Складних мінеральних добрив”, Вінницьке ДП “Фосхімпром” та ДП ВО “Хімпром”. Останнє стало своєрідним спадкоємцем колишнього гіганта хімічної промисловості із заборгованістю близько 37 мільйонів гривень. Для того щоб підприємство не збанкрутувало, за рішеннями судів почали розпродувати майно заводу: басейн оздоровчого комплексу, дитячі літні табори тощо.

Всі ці заходи мало допомогли. 15 травня 2002 року Вінницький господарський суд відкрив справу про банкрутство “Хімпрому”. В листопаді того ж року було прийнято рішення про проведення санації (система заходів, які здійснюються для запобігання банкрутства і фінансового оздоровлення підприємств – ред.) на заводі. Це була остання спроба врятувати хімічний завод. Після довгих затягувань із підготовкою плану санації, десятками судових позовів та апеляцій все дійшло до того, що рятувати вже було нічого.

В 2005 році комітет кредиторів прийняв рішення про ліквідацію “Хімпрому”, а 9 серпня його підтримала міжвідомча комісія Міністерства промислової політики. На цьому закінчилась майже столітня історія найбільшого у Вінниці підприємства.

Окремої уваги заслуговує так звана Біла гора – звалище фосфогіпсу, вінницький терикон. Він почав рости відколи ще тільки з’явився завод і зараз має висоту п’ятиповерхового будинку. Протягом останніх років гора почала зменшуватись. Справа в тому, що фосфогіпс можна використовувати для виробництва будівельних матеріалів. Цим займається підприємство “АВМ-проект”. За словами представників Державної екологічної інспекції у Вінницькій області на прилеглих до “Хімпрому” територіях постійно беруть проби води. Там є перевищення по вмісту фосфатів, але не критичне. Вплив фосфатів на організм людини не є миттєвим. Та все ж, з часом, можуть бути негативні для здоров’я наслідки від сусідства з Білою горою.

В наш час його територія поділена між великою кількістю приватних (і не тільки) власників. Там де колись були адміністративні приміщення та виробничі цехи тепер розташувались університет, торговий центр, офіси, склади будівельних компаній тощо. Серед всього цього навіть є одна фотостудія. Решта території – це величезна декорація для зйомок постапокаліптичних фільмів, музичних відео, фотосесій.

Зйомки там час від часу відбуваються, але здебільшого тут почуваються, мов удома, безхатьки, шукачі пригод та цінних речей. І, звісно, підлітки, які цінують це місце за відсутність контролю дорослих і можливість вживати алкоголь, палити цигарки і робити все, що заманеться – до тих пір, поки не доведеться повертатися додому. “Хімпром” вже не є гігантом хімічної промисловості, це просто ще один привид минулого, яких довкола і так не мало.  

Фото Андрія Завертаного

Микола Геркалюк

See Full Bio