Сьогодні, 21 листопада, у день початку Євромайдану в Києві, який пізніше переріс у Революцію Гідності, учасники вінницького Майдану згадували події, котрі відбувалися в нашому місті.
Принаймні ті його учасники та очевидці, котрі прийшли сьогодні в “Артинов” на круглий стіл з “майданівським чаєм”, на запрошення ГО “Вінницька європейська стратегія”.
Нижче – окремі спогади учасників Майдану у Вінниці та круглого столу в “Артинові”. Деякі з них – досить неочікувані.
Ірина Борзова, політик та волонтерка:
“Багатьох з нас тоді зачепив пост Віктора Бронюка, який обурився зриву підписання Угоди. Мене вся ситуація вразила особливо: я маю можливість їздити в Європу і бачити, наскільки іншим може світ. Ми розуміли, що Угода асоціацію з ЄС для України – це дуже важливо. Складно було далі просто сидіти і терпіти це все”.
Людмила Станіславенко, депутатка Вінницької обласної ради:
“Особисто я тоді вперше побачила таку велику кількість людей, які зібралися в ті дні на площі у Вінниці. Прийшли десятки, потім сотня, потім двісті людей. Здавалося – більше вже не може бути. Але люди приходили ще. Я ніколи стільки не бачила.
Ми вийшли, бо нас обманули. Нам до останнього дня говорили, що ми рухаємося в одному напрямку – у бік Європи. А потім хтось передумав і розвернувся в інший бік. Нас просто всіх ошукали.
Переломним моментом стало побиття студентів у Києві, звісно. І потім на майдани вийшли мільйони. Я бачила розгублені очі лідерів руху, які були на сцені – ніхто не очікував, що прийде така величезна кількість людей. Не було злагодженості дій. Але дуже важливо, що у Вінниці не пролилося жодної краплі крові: ми носили цим міліціонерам, які стояли неподалік нас, чай і канапки. Ми сподівалися, що коли їм дадуть наказ – вони не підуть проти нас, адже ми всі разом тут на площі: разом стоїмо, разом гріємося”.
Дмитро Мира, голова Молодіжної ради міста:
“Важливо, що підключилася вся студентська молодь Вінниці. Спочатку була певна дезорганізованість, однак потім знайшлися координатори та активісти по вишах.
Ми не хотіли повністю зривати навчальних процес, тому запрошували студентів приходити на площу хоча би увечері. І зрештою студенти вийшли великими колонами.Наприклад, Педагогічний університет йшов від себе до центру і заходив у будівельний коледж дорогою – забирав студентів звідти. Студенти з ВНТУ заходили у технічний коледж. Інша ситуація була в Аграрному, де протидіяло керівництво: перед нами закривали не тільки двері, але й вікна. Студенти-медики виходили тільки після пар, ввечері. Але таким чином на 5-6 вечора годину наш майдан був вже переповнений – з великою кількістю символіки ЄС.
Христина Коваленко принагідно згадує кухаря тодішнього вінницького Майдану: “Ми тоді створили пункт обігріву, в нас там працював дуже колоритний вусатий кухар, веселий – всі до нього йшли.
Микола Рудик, майданівець, який отримав поранення в Києві, демонструє революційні артефакти:
“Коли побили студентів я саме був у Парижі. Ми організували акцію на підтримку європрагнень українців, з нами тоді був знаменитий оперний співак Василь Сліпак (позивний “Міф”, загинув на російсько-українській війні). Це була така поява, знаєте… він там знаменитість, і він також серед нас. Потім була війна і він загинув за Україну вже на фронті…”. Рудик показує свої нагороди за участь в Революції Гідності:
-
Ця медаль – вона не моя. Це медаль усіх, хто там був і хто там загинув. Коли я був у Вашингтоні, я був вражений, як американці уважно ставляться до вшанування героїв, наскільки для них важливі ці всі музеї. Ми також повинні це робити – до того ж швидко.
Андрій Грачов, учасник АТО:
“Я не був на Майдані і до сьогоднішнього дня за цим не жалкую. Тому що в 2004-му році я був першим студентом-медиком які поставив намет під час Помаранчевої революції. Після неї я розумів, що мене дуже сильно обманули, коли Ющенко з Януковичем потисли один-одному руки.
Я одного разу був на Майдані останньому і носив бутерброди міліціонерам з Майдану протестувальників. Всі зараз згадують Небесну сотню, але девятьох загиблих міліціонерів ніхто не згадує. А я бачив, як по “Беркуту” стріляли 12-калібровими патронами. Я тоді бачив усіх тих самих на сцені, як у 2004-му. Якщо комусь подобається бути в стаді баранів, то я точно не баран…
Ще на початку Майдану я всім своїм друзям і знайомим казав: для того, щоб в Україні настав порядок, нам потрібна війна. І вона прийшла. В той момент, коли перший російський танк зайшов в Україну, я одягнувся і пішов на фронт. Я за цим не жалкую, бо я не ведусь на політичні технологій. Бо кожен сам за себе. На жаль ми українці, і у кожного з нас “хата скраю”.
Закінчити цей процес потрібно кров’ю тих, хто нас всіх доводить до такого стану. Революція історично в Україні відбувається кожні 10 років. 2004-2014… Коли це станеться наступного разу – рахуйте самі”
Андрій Юсов, координатор студентського страйкому під час Помаранчевої революції, активіст одеського Євромайдану:
“Уявіть, якби не сталося Майдану 2004-го року: ми б отримали Януковича і всі відповідні наслідки вже тоді. Помаранчева революція змінила електоральну та великою мірою – ментальну мапу України, а Революція Гідності – змінила її ще більше.
Майдан зразка 2004-го дав нам 10 років підготовки до путінської агресії через свого ставленика Януковича: ми зустріли цю атаку сильнішими і це дало змогу нам її відбити. Ми були готові до ефективного опору, і ця війна за Україну триває”.
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.