Вони – кохані чоловіки і дружини, тати і мами, сини і доньки. Вони – наші колеги і друзі, наші перехожі в дощовому місті та подорожні у ранковому транспорті. І вони такими б залишались – якби не війна.
Оксани, Тетяни, Андрії, Сергії у звичайному житті взяли до рук зброю, одягли форму та отримали нові, фронтові, імена – позивні “Дядя”, “Турок”, “Одуванчик”, “Бродяга”, “Бабай”, “Шерлок”… Історія кожного – захоплива, непроста, подекуди трагічна. Розповісти про них вирішили столичні волонтери та створили фотопроект “Якби не війна”. У проекті зібрали 122 фотоісторії та зробили його мандрівним. Нещодавно виставка дісталася Вінниці та розташувалася в обласному художньому музеї.
Подивитися експозицію VежА прийшла, коли у Вінниці відгуляли офіційне відкриття – чиновники сказали свої високі слова, інші учасники виставки зробили світлини, журналісти – порозпитували тих бійців, які сміливо прийшли на виставку, аби знову згадати миттєвості війни, подивитися на портрети вже загиблих побратимів, прочитати історії живих братів по зброї.
- Тут всього кілька людей в день приходить дивитися фотовиставку, – повідомляє працівниця музею, котра пішла за ключами від виставкової зали. – Оце на відкритті подивилися і все.
Піднімаємося на другий поверх. Виставка починається просто з коридору – вздовж на мольбертах стоять портрети загиблих хлопців.
“О, 1990-го року народження, мій ровесник”, – промайнула думка при погляді на один із портретів. І таких – молодих і енергійних, котрим би дітей саме у садочок водити – більше десятка. Більше двох десятків. І водили б – якби не війна. А внизу потретів – коротко дата народження і смерті, роль, яку виконував на фронті, та інформація про нагородження із додатком у дужках “посмертно”.
Далі пані з музею відчиняє двері до двох виставкових залів. Тут фотоісторії живих бійців, розділені тематично. Ось в правому кутку від підлоги до стелі – світлини бійців із люблячими дружинами, котрі виглядають своїх захисників із фронту. У лівому куті – портрети дівчат у вишуканих сукнях та… зі зброєю в руках. У цих портретах важко впізнати снайперку Катерину чи радіозв’язківця Наталю. І вони б ніколи ними не стали – якби не війна…
На стіні напроти – усміхнені жінки в національному вбранні обіймають мужніх хлопців у військовій формі. Та яких хлопців – хлопчиків, бо це ж портрети мам із синами своїми.
У другій залі – показано паралельні світи: як бійці виглядають у повсякденному житті і на війні. Програмісти, науковці, священики на фронті одягають форму і стають всі як один. А портрети тих бійців, котрі прийшли захищати Україну з інших держав, зображено на тлі їх національних прапорів. Тут легіонери із Грузії, Латвії, Ізраїлю, навіть один боєць із острова Мен.
Є серед і бійців портрет вінничанина Віктора Арнатовського із позивним «Дев’ятка». Його світлина розташована у тематичному блоці виставки “Я – не герой” – тут фотографії тих, хто все покинув і пішов добровольцем до військкомату, тому що відчув своє покликання – захищати.
Всього є 8 тематичних блоків виставки. Описувати їх – все одно, що співати про радіо. Це просто треба побачити. І на це у вінничан залишається день – вже завтра, 18 травня, наприкінці робочого дня її згорнуть та повезуть іншими містами, аби вся Україна побачила обличчя її дітей-захисників.
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.