Вінницька команда з хіп-хопу представить Україну на світовому танцювальному чемпіонаті. Цьогоріч змагання відбудуться онлайн й команда сподівається потрапити до фіналу.
Хіп-хоп як музичний напрям формувався у Сполучених Штатах Америки у 70-х роках минулого століття й на ранніх етапах відображав соціальні, економічні та політичні реалії життя молодих афроамериканців та мігрантів з країн Карибського басейну. Впродовж наступних років хіп-хоп культура з її ритмічною музикою та запальними танцями стрімко поширилась світом та знайшла своїх шанувальників у багатьох країнах.
Дехто настільки захоплюється мистецтвом вуличних танців, що не обмежується лише стінами своєї студії, а йде далі – до світового чемпіонату з хіп-хопу, наприклад. Міжнародна танцювальна організація Hip-Hop International була заснована ще у 2002 році в США й саме вони організовують світовий чемпіонат. Цього року, попри карантинні обмеження, участь у змаганнях вперше візьмуть юні вінничани.
– Це ніби Олімпіада для танцівників, – розповідає про світовий чемпіонат засновниця танцювальної студії та хореограф Лариса Колесник. Саме її учні – команда «Elite Kids» – перемогли у своїй віковій категорії у національному етапі Hip-Hop International та отримали можливість представити себе та країну вже на міжнародному рівні.
Hip Hop International World
Сама Лариса Колесник вже декілька років також є суддею чемпіонату, а тому вона чудово знає, наскільки цей чемпіонат важливий для молодих танцівників та які можливості відкриває перед командами.
– Чемпіонатів зараз дуже багато і люди, які не розуміються в цьому, думають, що це просто черговий конкурс. Чемпіонати бувають різними. Для того, щоб потрапити на чемпіонат Hip Hop International World, потрібно пройти три кола пекла. Спершу готуєш композицію, їдеш на чемпіонат України. Там маєш потрапити у ТОП-3 у своїй віковій категорії. Після цього пропонують їхати на світовий чемпіонат. Але це ж Америка, це справді дуже дорого. На цьому етапі відсіюються 80% команд, але залишається 20% або дуже вмотивованих, або профінансованих і ось ці люди завжди представляють нашу країну в Америці. До цього чемпіонату дійсно треба готуватись. Там не вийде просто приїхати «Ось у мене гарні діти й ми поїдемо потанцюємо». Ні. Тут дійсно потрібно працювати.
Зважаючи на пандемію COVID-19, минулого року не проводили ні місцеві, ні світовий чемпіонати. Цього року світовий етап вирішили провести онлайн, оскільки організатори не можуть брати на себе відповідальність за здоров’я всіх учасників у «ковідний» період та збирати в одному місці декілька тисяч танцюристів з усього світу.
Учасники світового чемпіонату
Водночас Лариса Колесник запевнює, що попри онлайн-формат змагання, нервування у її команди не менше. Зокрема й тому, що вік учасників команди «Elite Kids» 9-11 років і часом їм непросто осягнути масштаб змагання.
– Є певні вимоги. По-перше, потрібно зареєструватися і це нелегко. Підписують багато документів, всі батьки про все знають. Також нам треба було зняти відео з певним технічним завданням: світло, звук, майданчик… Не можна просто зняти на вулиці, де бігають песики чи їздять машини. Перезнімали двічі, а це теж певний стрес.
– Якщо ми проходимо у фінал, то у нас буде тиждень, щоб відзняти нове відео (якщо захочемо) і знову відправляємо їм. Я теж не знаю, як все виглядатиме. Можливо, вони захочуть якесь онлайн-включення чи ще щось… Наш план мінімум – потрапити у фінал. Зараз ми чекаємо, коли судді подивляться всі відео та оголосять результати. Також всі відео опублікують на Youtube, щоб було видно, що і як судили.
Онлайн-чемпіонат
Щоправда, зняти перше відео теж було доволі непросто. Значною мірою через те, що у Вінниці практично немає вдалих майданчиків.
– Мені, можливо, простіше знайти три тисячі доларів на кожного, ніж самостійно організувати тут зйомку, щоб достойно представити команду. У Вінниці доволі складно знайти локацію, щоб була гарна сцена – цього просто немає. А те, що є, часто зайнято… Все, це треба через когось вирішувати, а у мене не було на це ні бажання, ні часу.
– Щодо хвилювання, то воно було таке ж… Ми, коли знімали, то це ж не просто для Тік-Ток чи Інстаграму. Це чемпіонат світу і мені потрібно, щоб вони перемагали та були конкурентноздатними. Камера забирає певну емоційну складову, а тому це треба компенсувати чимось новим. Наприклад, лише годину виставляємо правильно світло, а вони танцюють. Так, у пів ноги, але все ж танцюють цілу годину. Потім тобі треба зняти щонайменше три дублі. Дітям 9-11 років, вони фізично витривалі, але це ж все одно діти. І вони не розуміють, з ким вони змагаються, у них немає цієї картинки. Потрібно ледь не казки розповідати: «Діти, ось ми прилетіли в Америку, тут пальми, а ось ваші суперники…». Це просто для того, щоб їх «зарядити».
– Так, їм страшно, але зараз таке прикольне покоління дітей – у них менше переляку та скутості, але більше прагнень і вони працюють. Так, вони класні: діти нормальні, батьки нормальні, вчителька теж ніби нічого, – сміється Лариса Колесник.
– Ось у суботу (4 вересня – ред.) ми перший раз відзняли відео. Теж була певна домовленість з деякими установами про це, ми домовлялись про певне оформлення сцени, у мене є відеооператор, світло, звук, діти, батьки… Ми заходимо і бачимо, що сцена взагалі не та, на яку ми домовлялись. А я в той момент вже нічого не можу змінити. Ми знімаємо, пробуємо, а що робити. Ввечері я отримую відео, а там просто шок-контент. Це соромно. Діти не заслуговують на таку презентацію, а я не можу таке надсилати в Америку на чемпіонат світу. А дедлайн подачі відео – понеділок. Ось я в суботу ввечері бачу таку картину, розумію, що це не те. У неділю прокинулись і все знову – шукаємо майданчик, світло та все інше.
Зрештою, команда встигла відзняти інше відео та вчасно подати його на чемпіонат. Тепер необхідно лише дочекатись рішення суддів.
Лариса Колісник додає, що готувались до чемпіонату за власний кошт, а фінансової підтримки на рівні міста чи області немає й отримати її практично нереально.
– Коли ти говориш умовному Ігорю Петровичу, що треба дітям гроші на квитки, починається бюрократія – ви злітайте, привезіть нам чеки, а через три місяці ми вам, можливо, щось повернемо. Але ти ж не знаєш, чи ти виграєш. Чиновники бачать своїми категоріями… Тут треба чи налагоджувати якісь стосунки з приватними структурами, що буде швидше фінансово, але там треба бути партнерами, в рекламі, наприклад, брати участь. А це ж діти, навіть не всі батьки захочуть, щоб ми йшли до когось.
– Без підтримки дуже важко. Тому що годівничка одна, а погодуватися з неї хочуть багато людей. Знову ж про денс-ком’юніті, якби ми були разом і приходили, то тоді можна було б щось вирішувати, а у нас всі якось роздроблено – всі різні особистості, у всіх різні бачення.
До речі, крім вінничан, до світового етапу чемпіонату потрапили ще декілька команд з різних міст України.
– Цінність цього чемпіонату для людей ще й у ставленні до танцюристів. У нас танці сприймають як що? «А отаке, покидати ногами», – це найпримітивніше. Так, для декого це хобі. У нас це не сприймається як професія, якою можна заробити. Але ж це у нашій країні. В інших країнах зовсім інша історія й для них це вагомо. Я сприймаю цей чемпіонат як певний проміжковий пункт, який з невідомого танцюриста може зробити дуже відому людину. Хореографи потім працюють з зірками, як, наприклад, Сіара, Джей Ло, Бейонсе, Шакіра… Наш Грег Чапкіс там дуже відомий. Він відомий завдяки своїй праці, звісно, але цей чемпіонат і люди, які там обертаються, теж дали йому можливість, порекомендували… У нас це так не працює, шоу-бізнес не так розвинений.
Вік хіп-хопу не завадить
Окрім зовсім юних танцівників, участь у чемпіонаті також беруть люди доволі поважного віку. Лариса Колесник розповіла, що коли у 2013 році вона вперше потрапила на чемпіонат як глядачка, то побачила команду з Нової Зеландії, учасникам якої було від 50 до 70 років.
– Їх було десь 20-30 осіб. Говорили, що навіть не всі з їхньої команди прилетіли, тому що деяким з них лікарі заборонили довгий переліт. Вони пояснювали, що танець їх єднає. Вони відпочивають і таким чином морально підтримують одне одного. Ось вони прийшли, годину потанцювали елементарні речі, але вони там поспілкувались, побачились з друзями – такий активний клуб по інтересах.
– Ось нещодавно був чемпіонат Америки. Там була команда матусь і для них це норма. У нас теж є танцюючі мами, але їх мало. Там це якось масово, для них це хобі, як, наприклад, піти на фітнес чи на плавання. Є ж дуже багато жіночих видів танцю. У нас, на жаль, дівчата не вміють рухатись так, як би вони могли.
Чемпіонати в Україні та розвиток хіп-хопу
За словами Лариси Колесник, ще років 10 тому в Україні було значно менше чемпіонатів та конкурсів. З роками їхня кількість зросла, однак про розвиток говорити все одно не доводиться. Хореограф пояснює, що загалом в країні можна виділити три типи танцювальних змагань.
– Один з видів це той, де всім учасникам дають кубки та призи. Таких змагань дуже багато, дуже. Про якусь хіп-хоп культуру ми не говоримо взагалі. Вона помирає. Найчастіше рівень організації цих конкурсів низький. Вони просто орендують Будинок культури, можуть не прикрашати сцену чи зробити це якось примітивно. Судді теж незрозумілі. Можливо, вони хороші танцівники, але хореограф та суддя це трохи різні речі. Ів плані організації найчастіше безлад. Не всі, звісно, але переважно якось так виходить… Дешеве культивує дешеве. Людям же так простіше, але це легка перемога. Так, для початку, для мотивації брати участь можна. З пів року, але не далі, тому що воно не дає розвитку.
– Є середні чемпіонати. Організатори там вже турбуються за якість нагородної продукції, оформлення сцени. Таких змагань достатньо. Люди там справді працюють, вкладаються та розуміють, для чого вони це роблять. Вони хочуть, щоб рівень танцівників ріс.
– Є ще топові змагання, яких чотири чи п’ять – там велика сцена, екрани, купа світла, відео, фото. Люди, які роблять все якісно і так, як воно має бути. Їх мало, але вони є.
– Коли команда приїжджає на чемпіонат світу, то потрапляє у танцювальний рай – 4000 танцівників з усього світу: Австралія, Перу, Нова Зеландія, Німеччина, Японія… Тиждень триває чемпіонат. Величезний готель перетворюється у танцювальне міні-містечко та у величезну тижневу «тусовку». Цю атмосферу не зрозуміти тим, хто там не був, але я щиро бажаю всім, щоб люди там побували. Є, до чого прагнути.
Фото Марини Сербінович та з Facebook-сторінки студії LaMar Dance Academy
Дякуємо!
Тепер редактори знають.