Вчора, 15 червня, у Вінниці відбулися літературні читання вінницької поетеси Катерини Калитко та харківського письменника та перекладача Сергія Жадана. Вони зачитали вірші зі своїх нових збірок та, зокрема, поговорили про розвиток жіночої поезії, відмінності у ландшафтах України, а також про письменника Брехта, вірші якого переклав Жадан.
Зустріч відбулася на «Малій сцені», що в ресторані «Трофей». Тут зібралося близько півсотні слухачів, які розмістилися у камерній залі з приглушеним світлом та м’якими стільцями. Вчора тут відбулася презентація трьох нових книжок – збірки поезії “Орден мовчальниць” Катерини Калитко, збірки поезії “Псалом Авіації” Сергія Жадана та збірки перекладеної поезії Бертольта Брехта “Похвала діалектиці”.
Перед власне читаннями віршів Катерина та Сергій влаштували взаємне мініінтерв’ю, під час якого розпитували одне одного про збірки, а також рефлексували на різні теми: про голос жінок у поезії, ландшафти у віршах Жадана та війну, тема якої присутня у віршах обох авторів.
Організував зустріч Богдан Куценко, вінницький поет, письменник, менеджер культурних проєктів та співзасновник ГО “SUN”.
Сергій Жадан – український письменник, перекладач, громадський діяч, фронтмен гуртів Жадан і Собаки та Лінія Маннергейма. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена», «Список кораблів» та інших.
Катерина Калитко – українська поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів. Авторка збірки оповідань «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки», поетичних збірок «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого», «Катівня. Виноградник. Дім» і не тільки. Живе у Вінниці.
Нижче ми опублікуємо уривки з розмови Катерини та Сергія:
Сергій Жадан: «Орден мовчальниць» – до якої конфесії, якого патріархату міг би належати такий орден?
Катерина Калитко: Це був би бойовий орден, це я знаю від початку, бо там, де одного чогось відбуває, іншого прибуває. Якщо немає можливості вільно говорити, має бути можливість вільно робити щось інше. Відповідно, ці жінки мали б якось воювати абсолютно не метафоричним чином із тією реальністю, яка їм дісталася.
Так каже про свою збірку сама авторка: “Орден мовчальниць” – найбезшкірніша моя книжка. У ній багато межового досвіду, який часто відлякує. Декому здавалася страшною моя попередня поетична книжка – “Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого”. Припускаю, що нова здасться зовсім нестерпною і незручною. Але поезія не мусить бути зручною, не мусить бути прилизаною, кучерявою, гарненькою, не мусить комфортизувати, надаватися до декламації, не мусить взагалі нічого, крім як бути чесною” (джерело: Meredian Chernowitz).
К. К.: Я щойно повернулася з Луцька з літературної резиденції. Я там багато ходила навколо історії Монастиря ордену бригідок, які прийшли туди в середньовіччі, були фондовані польськими меценатами. В 19-ому столітті, коли в монастирі сталася пожежа, небайдужі містяни зібралися під його стінами, щоби загасити її. Але бригідки не пустили їх всередину, і пожежа перекинулася на весь старий Луцьк, випалила всі тодішні собори.
Мені це здалося з одного боку страшною, а з іншого боку повчальною історією про українську і не лише українську замкненість в собі. Тобто цілком зрозуміло, звідки це береться, звідки витікає ось це бажання затиснутися всередині себе і не випускати нічого іншого назовні, і не впускати нічого зовні, але з іншого боку, у нас не завжди є відчуття, коли потрібно цю межу послабити, коли потрібно відчинити ворота. Це страшенно важливий момент. Мені здається, я пробувала інтуїтивно на цю тему поговорити у цій книжці теж.
Про сучасну “нову” українську поезію, яку пишуть жінки
С. Ж.: Жіноча література переживає цікавий період, коли справді з’являється велика кількість цікавих поеток, які творять нову якість поезії. Це щось нове для української поезії, коли поетичний процес формують не чоловіки, а жінки. Погодься, у нас є два полюси оцінювання жіночої літератури – ніби така патріархальна жіноча література, про жіночність, яка у 20-му столітті була загальноприйнятою та загальноприйнятою. З іншого боку є наратив радикально-феміністичний, і він є фактично запереченням першого.
З’являється нова мова поезії, нова поетична інтонація, яка виходить за межі цих двох полюсів. Це страшенно цікаво. Можливо, поки що це найцікавіше та найважливіше, що дала українська література в часи війни. Всі чекали на воєнний роман, на Хемінгуея і Ремарка, і тут раптом жінки заговорили дуже сильними і глибокими голосами.
[…]
Війна у тебе (в збірці “Орден Мовчальниць”, – прим. ред.) не проговорюється напряму, війна не виступає документальним фактом, але атмосфера і тривожність там присутня. І це поєднання з одного боку жіночого голосу, жіночого наративу, з іншого боку – цілковитого ламання стереотипності цього наративу. Коли жіночий голос, виявляється, може бути зовсім інакшим.
К. К.: Зникли одинокі мужчини в українській літературі і почали бути власне нормальні сильні жіночі голоси, які в спільному хорі говорять про те, що з усіма нами відбувається.
Про ландшафти у збірці “Псалом авіації”
С. Ж.: Мені страшенно цікаві ландшафти. Здається, що в нормальній культурній обстановці ми, українці, говорячи про подібності та відмінності, мали б говорити не про відмінності, наприклад, електоральних вподобань, а про відмінності ландшафтів. Мені здається, це набагато важливіше та впливовіше на нас. Те, що дійсно нас визначає. А вже звідси, думаю, виростають якісь електоральні вподобання, якісь речі, пов’язані з релігією чи мовною ситуацією.
С. Ж.: Ми не така маленька країна, як нам інколи здається. У нас є відмінності навіть в освітленні – на заході сонце сідає пізніше, у нас – скоріше. (Сергій Жадан живе у Харкові, – прим. Ред.) І ми цього не помічаємо, бо у нас один часовий пояс.
Про збірку на сайті видавця “Meredian Chernowitz”: Вірші написані впродовж 2020 року. Місце, де вони писалися, лежить на пагорбах. Це означало присутність широкої лінії горизонту й великої кількості повітря. А ще там було багато дерев і птахів, були балки, водойми і рівне, віддалене дихання міста за обрієм.
Зміна оптики так чи інакше призводить до зміни письма. Ось про це переважно і книжка: про те, як нас формують ландшафти, як дерева додають нам вертикалі, а озера — глибини, як весняна зелень вчить нас оптимізму, а літні ріки — щедрості. Нехитре знання, що допомагає цінувати кожен почутий зранку голос.
К. К.: Ти багато рухаєшся всередині українських ландшафтів. Чи є такий момент, коли ти починаєш відчувати себе в певному ландшафті небезпечно? І що навпаки тобі дає відчуття дому?
С. Ж.: Можу уявити ландшафти, де з’являється відчуття страшенної вразливості, страшного зворушення. Є ростовська траса, дорога на Костянтинівку, там, де власне проходить лінія фронту, там є поворот на Авдіївку. Коли там виїжджаєш на пагорб, звідти видно Донецьк. Тобто пагорб – це територія, яка контролюється Україною, але звідти вже видно дахи багатоповерхівок Донецька. І це неймовірне відчуття.
Таке враження, що ти знаходишся трішки над історією, над моментом цього дня. З одного боку це доволі невеселе відчуття, бо створено якусь невидиму стіну, яка разом з тим є настільки міцною, що ти не можеш її подолати. З іншого боку ти розумієш, що якщо ти це бачиш – це існує, це не фікція.
Окрім цього Жадан розповів про Бертольта Брехта, автора віршів, які переклав Жадан. Німецький драматург і поет написав понад дві тисяч віршів, з яких Жадан переклав шістдесят.
К.К.: Скільки твого голосу в тому Брехті, якого ти переклав?
С. Ж: Я не скажу, що я у всьому з ним згоден. Наприклад, він свого часу переклав Маніфест комуністичної партії гекзаметром, зробив таку величезну поему. Сенс такої роботи для мене не є очевидним. Але враховуючи, що це Брехт, і враховуючи його інші якісь експерименти в поезії і драматургії, це дуже “по-брехтівськи”. Я скоріше виходив не з погодження чи не погодження з автором, а з того, наскільки йому все це в художньому плані вдавалося чи не вдавалося реалізувати.
Після цієї розмови автори зачитали свої вірші з нових збірок, а також давно відомі вірші Жадана. Примітно, що під час читання віршів можна було відчути, як тексти перегукуються – в обох збірках було чітко чути такі слова як «мовчати» та «говорити», а також були співзвучними теми ландшафтів та природи. Під час читання деяких віршів Жаданом Катерина Калитко ворушила губами, повторюючи за ним словами його текстів. Після читань відвідувачі змогли підписати книжки в авторів та сфотографуватися з ними.
Фото – Марини Сербінович
Дякуємо!
Тепер редактори знають.