Оновлено: 1 Квітня 2017, в 11:03
Із дисидентом і політв’язнем Семеном Глузманом нам пощастило сьогодні зустрітися задовго до початку його виступу і презентації власної книги в ДонНУ.
Ще вранці він виходив із міської ради після зустрічі з мером Сергієм Моргуновим: у супроводі історика Олександра Федоришена, Семен Фішельович неспішно крокував Майданом Незалежності.
Саме тут і в цей час Глузман випадково зустрівся з новопризначеним послом США в Україні Марі Йованович, котра цього дня прибула до Вінниці з ознайомчим візитом. Семен та Марі на ходу невимушено привіталися немов давні приятелі: склалося враження, ніби вони сьогодні бачилися вже не вперше. Як виявилося, радянський дисидент та американська посол справді не перший день знають одне одного.
Зрештою, випадкових і не дуже, зустрічей у житті 71-річного Семена Глузмана траплялося чимало, зокрема під час його перебування в радянських таборах у якості політв’язня. Про одну з таких зустрічей – із поетом Василем Стусом – дисидент сьогодні розповідав у вщерть заповненій аудиторії вже “Стусівського” Донецького Університету.
Лекція в університеті імені сокамерника
Олександр Федоришен одразу після представлення Семена Глузмана присутнім, пропонує гостю в руки мікрофон та сісти за стіл.
- Я, мабуть, постою бо вже посидів трохи, – відповів дисидент.
Ще до початку виступу, презентуючи власну книгу “Рисунки по-памяти или воспоминания отсидента” Семен Фішельович пояснює, про що сьогодні розкаже. “Це будуть спогади тих подій в таборах, мої персональні і суб’єктивні спогади. Але вони дуже важливі, тому що інакше в історії залишаться лише сухі та холодні документи і протоколи допитів КДБ”
Далі – слово Семену Глузману:
Про “камерну” зустріч Глузмана і Стуса та про старих, але “25-річних” в’язнів з УПА
На початку 70-х мене арештували за спробу викрити радянську каральну психіатрію: я підготував контрекспертизу про діагноз генерала Григоренка та відправив її Андрію Сахарову, аби він щось зробив в цьому плані. Сахаров уже тоді розумів, що надання поголосу в даному випадку – це тюремний вирок для мене і попередив про це. Однак невдовзі КДБ вже розуміло, чим я займаюся і досить скоро мене заарештували, а за тим винесли вирок: сім років таборів суворого режиму + три роки заслання. Я був оголошений небезпечним державним злочинцем, “ворогом народу”.
Коли після кількох місяців допитів мене завели в чергову камеру, там сидів молодий, високий і красивий чоловік. – це був Василь Стус. Поруч з ним стояла тумбочка, а на ній – дві книги, одна з них була з віршами. Я запитав, що це за книги, на що поет відповів, ніби дещо соромлячись:
– Це я інколи Рільке перекладаю.
Для мене це було ніби для Робінзона, після довго часу перебування в цілковитій самотності, побачити сліди П’ятниці на піску. Наступні 20 днів Стус не міг продовжувати роботу над перекладом: увесь цей час ми спілкувалися з ним.
Інколи під час таких наших розмов, Василь ніби “відключався” і починав говорити вже не зі мною. Не відвертаючись, він дивився повз і промовляв “О, моя Валю, кохана. Ох, мій Дмитрику, синку. Женився вже може…”. Він розмовляв зі своє родиною… У такі моменти я хотів бути якомога менш помітним в камері, розуміючи, що відбуваються досить інтимні процеси.
Я називав Стуса “людиною без шкіри”: він був дуже вразливий, надто тонко все відчував і гостро реагував на будь-які прояви зла. Йому тяжко було в тюрмі через це і зрештою він там помер, адже просто не міг жити в цій радянській системі.
Я досі не розумію, навіщо нас арештовували. Більшість з нас не були “антирадянщиками”, ми не були політиками і не вимагали, наприклад, відділення України він Союзу (окрім групи таких людей, як Левко Лук’яненко, наприклад). Тобто, ми не створювали небезпеки для цієї держави, поки були поодинці. Але кремлівські ідіоти зібрали нас усіх разом в таборах, увесь цей контингент: Чорновола, Світличного, Стуса, Дзюбу, Лук’яненка. Багатьох і багатьох інших, які там перезнайомилися усі. І тоді це вже стало спільнотою.
У кожного в житті стається момент, коли потрібно зрозуміти і визначитися – з ким ти. У мене це сталося в таборі, коли я побачив там з вигляду старих, але досить бадьорих людей. Це були бійці УПА, які вижили і яких увязнили – їх називали “25-річниками”.
Це були прості хлопці переважно, хтось з вищою, хтось взагалі без освіти, просто діти українських селян. Вони не послуговувалися складними термінами, коли пояснювали, чому і проти кого воювали. Вони просто жили на цій землі весь час, і хтось на цю землю прийшов зі зброєю. Це для них була головна мотивація, чому вони теж пішли на війну.
Попри те, що мої батьки воювали у лавах радянської армії проти нацистів, коли я познайомився з цими людьми я зрозумів – з ким я.
Про особливості радянської репресивної системи.
Усі сьогодні говорять, що репресії 70-х років керувалися виключно безпосередньо з Москви. Насправді, це не зовсім так: у ті часи за політичними статтями естонці давали своїм менші строки, литовці – ще менші. Але в Український РСРС “впаювали на всю катушку”: по максимуму, що передбачала та чи інша “політична” стаття. Українське КДБ, без сумніву, було найжорстокішим у Союзі.
Однак і між ними були нормальні люди, які, втім, також приєднувалися до нас у таборах: зі мною сиділи два КДБ-шних офіцера, яким дали по 15 років.
Це були семидесяті, мій слідчий мені на допитах сам часто казав “антирадянські” речі. Уже всі все розуміли, з однією лише різницею: хтось саджав, а когось – саджали.
… Серед нас у таборі був один колишній німецький поліцай, якого заарештували після завершення війни. До нападу німців він був дрібним партійним діячем, але потрапивши в полон до гітлерівців, очолив велику поліцейську формацію, навіть був на з’їзді Вермахту. Потім війну виграв Сталін, а цей Шовкуненко опинився в таборі разом з нами. І якось на прогулянці, один з в’язнів привітав його зі святом.
- Ти помиляєшся, друже. Немає в мене сьогодні жодного свята, – відповів екс-поліцай.
- Як же? Сьогодні ж День народження Гітлера! – підколов інший арештант.
З боку Шовкуненка на це посипався град матів та прокльонів. Але зрештою, дивлячись на нас, він випалив: “Так, я служив Гітлеру. Я служив Сталіну, я служив Брежнєву. Я і вам, сукам, служитиму, коли ви при владі будете”.
У цьому вся суть радянських людей: вони просто хотіли вижити будь-якою ціною.
Що вартує держава, яка нехтує людьми, які пожертвували свободою заради неї?
Чи були ми героями? Я, Чорновіл, Світличний, Стус?.. Я, мабуть, крамольну річ зараз скажу, але ні – ми не були героями. Ми просто звичайні люди, які чинили опір цій системі. Хіба Чорновіл мав усі якості політика, як в ув’язненні, так і на волі: як хороші, так і погані якості. Але для політика інакше неможливо. Напевно, саме тому з ним сталося те, що сталося.
Але окрім них ще були тисячі людей, яких оголосили “ворогами народу” по всьому Союзу і найбільше в Україні. Це були звичайні, пересічні люди, селяни, які мусили десятки років провести за гратами.
Потім вони верталися в Україну, назад у свої села. Займалися хліборобством, вирощували свиней, поверталися до попереднього життя. Але вони виходили з таких таборів вже з досвідом спілкування зі “світличними і стусами”, вони встигали вивчити там англійську мову, з великим багажем нових знань про те, як все влаштовану у світі.
І потім все життя вони згадували ці роки в тюрмі.. з придиханням.
… Як і багатьох інших, мене реабілітували: прийшов маленький сірий папірець, підписаний якимось районним прокурором. Я тепер отримую підвищену пенсію: близько 1800 гривень.
Ще, пригадую, Кучма підписав указ про стипендію для радянських політвязнів: вона визначала сотню таких людей і становила на той час… 262 гривні. Зараз її, щоправда, підвищили до суми близько тисячі. Ця стипендія – вона розрахована на цю сотню, і щойно хтось зі стипендіатів помирає – переходить до “нового”, який ще живий.
Я не жаліюсь і не бідую, я ще маю змогу і сили працювати і заробляти. Але більшість таких політвязнів – це старі і немічні люди, у яких часто немає родичів, які б їх підтримали.
Про ціну свободи
Був один показовий випадок в моєму таборовому житті – історія одного чоловіка, який виразив свій протест під час виборів у радянському союзі.
Він просто зайшов до кабінки під час голосування – тоді були навіть такі, але ніхто в них не заходив. А він зайшов, і написав дещо. Ніби без нецензурщини, але написав на виборчому бюлетені свою думку.
Півроку тривала експертиза почерків усіх, хто там голосував того дня. Зрештою, його вирахували, викликали на допит в КДБ. Зрозуміло, що формально тоді існувала таємниця голосування, але хто ж звертав увагу на такі “дрібниці”?
Йому дали п’ять років: надто малий термін за політичною статтею. Але за цей час на нього дала свідчення дружина (про те, що той тишком слухав вдома “Голос Америки” по радіо), а сама спилася. Сина підсадили на наркотики і він теж пішов “по етапу”.
“Ворог народу” повернувся після “відсидки” додому нікому не потрібний, і невдовзі помер від заробленого на зоні туберкульозу. Це все – за право мати свою думку.
Якось Світличний мені розповідав, що йому сказав слідчий на допиті у відповідь на його фразу про те, що він – не небезпечний: “Ми ж тільки думали, а не казали вголос”. На це слідчий відповів:
- Потрібно було прийти додому, лягти на ліжко, накритися подушкою і там тихенько думати.
Цінуйте свою свободу, цінуйте демократію, яка починається не з президентського палацу, а з районного центру. Ходіть на вибори і голосуйте, обирайте тих, хто захистить ваше право обирати.
Фото Андрія Завертаного
Дякуємо!
Тепер редактори знають.