Канадіана від Кіпіані: редактор «Історичної Правди» привіз до Вінниці «Наших найперших»

“Канада сьогодні є третьою країною у світі за кількістю українців. А ще 130 років тому тут не було наших земляків. Знайшовся сміливець, який приїхав сам і привів інших. Через що довелося пройти першим українським поселенцям – Івану Пилипіва та Василю Єлиняку? Як жили, що любили, та що залишили вони по собі?”

З цих слів починається фільм українських журналістів та історика, автора та редактора проекту “Історична Правда” Вахтанга Кіпіані – “Наші найперші: українські відкривачі Канади”. Саме цю стрічку учора, 17 лютого, Вахтанг привіз презентувати до Вінниці, в Донецький національний університет ім. Василя Стуса.

“Канадіана – це історія не просто про емігрантів-заробітчан, якими ми звикли вважати українців за кордоном. Ці люди за кілька років стали справжніми акціонерами Канади, вони не розчинилися в ній, а створили власні інституції та зробили з усього українського якісний бренд” – говорить історик, стоячи біля банерної виставки, яку також зараз еспонують в музеї.

Вахтанг пояснює, що галичани та буковинці наприкінці 19-го століття рушили за океан з економічною метою – освоювати землі, але згодом отримали потужні політичні інструменти. “Вже за 20 років в канаді “виросли” українські депутати, за 40 – міністри. Зараз міністр закордонних справ Канади – українка українського походження Христя Фріланд.

До кінця 19-го століття більшість еміграція більшості українців, що виїжджали на заробітки, обмежувалася Австро-Угорською імперією, в кращому випадку – континентальною Європою. Однак на зламі XIX-XX століття корабельні агенти та представники уряду Бразилії розпочали кампанію із залучення українських селян до освоєння земель Латинської Америки. Багато українців, змучені репресивною політикою австро-угорців, вирішили використати шанс та поїхали до Бразилії. Однак тамтешній клімат і неродючі землі багатьох не лише розчарували, але й поставили в ще більш складні умови.

Проте невдовзі вже канадський уряд видав закон, яким кожному повнолітньому чоловіку, що в’їжджав на територію Канади, безкоштовно надавалося в приватну власність 64 (!) гектари землі. Для українців це стало справжнім Ельдорадо: протягом наступних двадцяти років за океан переїхало понад 200 тисяч мешканців Галичини та Буковини.

“Люди везли із собою найнеобхідніше, передусім – зерно, посівний матеріал. Більшої цінності український хлібороб на той час не мав”. Бували і курйозні випадки: один з емігрантів через усю Атлантику на кораблі віз із собою… 20-кілограмовий камінь – гніт для квашення капусти. Багато хто думав, що в Канаді немає навіть каміння, як в Україні.

“Якщо ви проїдете степовою Канадою, ви не відрізните тамтешні краєвиди від українського поділля: пшеничні поля, озера, річки, пагорби. Зрештою, і топоніми там вже українські: зустрічаються поселення з назвами “Тернопіль”, “Збараж”, “Карпати”, “Одеса”. Річки Дністер, Прут. Усе, що наші люди могли винести у пам’яті з України – вони маркували цим оточення навколо себе”.

Наразі це особливо відчувається, зокрема і в тамтешньому харчуванні: в канадський китайських ресторанах ви знайдете в меню “пироги” (тобто вареники, – ред.), а в кожному канадському супермаркеті – заморожені голубці. Наші страви вже не сприймаються як суто українські – вони стали частиною традиційної канадської кухні.

“Від хлібного колоска – до Вейна Грецьки”, – таким коротким визначенням окреслюють біографію української діаспори самі канадійці, згадуючи, чим займалися перші переселенці з України і чого досягли окремі наші співвітчизники, зокрема легендарний спортсмен, хокейна ікона Канади і всього світу Вейн Грецьки.

“Українці змогли не розчинитися між іншими народностями за океаном зокрема завдяки підтримці власних громадських інституцій. Вони не лише будували церкви, ревно ставилися до збереження мови та народних традицій, але й підтримували власних культурних діячів – в т.ч. тих, хто лишився в Україні. “Навіть якщо канадський українець не любить поезію, він все одно буде купувати книги з віршами українських поетів. Бо логіка така: якщо я, і якщо ти не будеш купувати книгу Уласа Самчука – з чого буде жити Улас Самчук?

Вони потім дарували книги, або просто лишали у себе і не читали. Але купували, до того ж усі: шахтарі, студенти, священники. Ці люди усвідомлювали, що лише так вони зможуть зберегтися як національний субєкт, перебуваючи за океаном від України. Тобто в цих людей вже зовсім інша ментальність, ніж у нас”, – розповідає Кіпіані.

Як би гарно не влаштувалися наші земляки за океаном, звісно, вони завжди хотіли повернутися в Україну. Розуміючи, що без збройної перемоги над більшовиками це буде складно, багато хто з діаспорян за океаном готувався до війни. “Відомо, що в канадській армії під час Другої світової воювало понад 50 тисяч українців, з деяких сімей йшли на фронт відразу усі чоловіки. Потім вони брали участь в масштабних операціях на кшталт висадки в Нормандії, у військових діях на Півночі Африки, тощо”, – розповідає Кіпіані.

Були і більш оригінальні та вражаючі випадки: один борців за незалежність України в складі УГА Володимир Босий, мріючи, що колись Канада або США оголосить війну СРСР, готував за власний кошт навіть авіафлот. Створивши в Канаді організації “Січ” та “Союз гетьманців-державників Америки та Канади”, чоловік з однодумцями збудува кілька літаків для майбутньої війни проти Росії. Однак таку війну Канада досі так і не оголосила, тож ці літаки згнили в канадських степах на початку 40-их років.

Дехто вертався з Канади і в радянську Україну: серед наших тамтешніх співвітчизників у ті часи було достатньо людей і лівих поглядів, зокрема комуністичних.

“Іван Васильович, – саме так він попросив себе називати, (а, скажімо, не пан Василь, як було заведено в діаспорі), мріяв і в Канаді збудувати соціалізм, а тому вирушив навчатися у партійну школу до Києва, в УРСР”, – розповідає Вахтанг. Там молодий соціаліст швидко розчаровується у “радянському раї” і робить інформаційні диверсії проти комуністичної влади. Іван Васильович купував томики Леніна та наповнював їх новим змістом: акуратно змінював сторінки, лишаючи тільки палітурку. А під обкладинкою з портретом вождя виявлявся український самвидав, вірші Вінграновського та інша “антирадянщина”. Таку діяльність зрештою виявляють спецслужби і діаспорянина депортують назад до Канади без права повернення в Союз.

Повернувшись до Канади, Іван Васильович розпочинає бурхливу антирадянську просвітницьку діяльність, намагаючись переконати співвітчизників в антинародній політиці Кремля, хоч сам активіст по суті лишався “лівим”. Зрештою, вже після розпаду Союзу, на схилі літ Іван Васильвочи повертається в Україну, аби померти на Батьківщині. В останні тижні свого життя він оселяється в помешканні Левка Лук’яненка, який і зорганізував, аби Івана Васильовича поховали на цвинтарі в с. Хотів під Києва.

Завершуючи лекцію, Вахтанг Кіпіані висловив сподівання, що українські студенти, зокрема майбутні журналісти, отримавши тепер масу інформації та матеріалів зі щойно виданих книжок,- та у Мережі завдяки “Історичній правді”, – і самі зможуть долучитися до дослідження шляху українців у Канаді.

Фото Андрія Завертаного