«В моєму світі всі глухі» – як живе сімейна пара слабочуючих

Вони обоє відчувають світ по-іншому – світ без звуків, який зовсім не пристосований для таких людей, але працюють, посміхаються, розвиваються і мають прості, зрозумілі кожному мрії.

Незважаючи на всі стереотипи про замкнутість слабочуючих та глухих людей, Вікторія та Андрій Лукаш привітні – жартують, активно жестикулюють та по черзі ловлять свого маленького сина Максима, котрий бігає приміщенню. Максимко також живе у світі без звуків.

Вікторія та Андрій – молода сімейна пара слабочуючих, які знайшли один одного в різних містах і вперше побачились в найромантичніший день у році.

Ми зустрічаємося в креативному просторі «Артинов», де чимало відвідувачів, й ніхто не звертає увагу на двох людей, котрі спілкуються мовою жестів – саме тією мовою, яку використовують не більше 1,5% населення всієї планети. Звичайно, з нами перекладачка Ірина Колодкіна, яка допомагає прокласти місток між світом рухів та світом слів.

Вони у шлюбі вже 5 років, а в історії їх знайомства є і борщ, і троянди, і «друзі-купідони».

• Мене запросив друг, з яким ми давно спілкувалися і розповів, що знає хорошу дівчину та може дати номер її телефону, щоб ми познайомились. Після переписки Вікторія мені відразу сподобалась: така скромна, серйозна і ми продовжили наше спілкування – розповідає Андрій.

Вікторія не приховує своїх емоцій та також хоче доповнити історію своїми враженнями.

• Ми спілкувались десь 3-4 роки, а потім він захотів приїхати до мене в Луганськ і 14 лютого ми вперше побачились. Андрій подарував мені троянди, ми пішли на каток, багато спілкувались і він мені дуже сподобався. Потім я познайомила його зі своєю мамою, бо їй все було дуже цікаво, так як до того я багато розповідала про Андрія. Смішною була ситуація з борщем: мама запитала його чи насипати велику тарілку борщу, як в селі, чи таку маленьку, як в ресторані. Ось так відбулось перше знайомство з моєю мамою, – ділиться враженнями про перше знайомство Вікторія.

Вони обоє закінчили школу для глухих. Хоча мама Вікторії хотіла, щоб дівчинка навчалась у школі для слабочуючих, проте директор не хотів відпускати спокійну та здібну ученицю в іншу школу. Невдовзі Вікторія вже навчалась на перукаря у Вінниці, проте працювати за спеціальністю не мала бажання і пішла на роботу пакувальницею в АТБ, а наразі знаходиться у декретній відпустці, виховує малюка та вчить англійську мову.

• Дуже давно хотіла вивчити англійську мову, але я не знала як це правильно зробити, бо хотіла один на один з викладачем, але в мене не було знайомих викладачів англійської, які б знали мову жестів. А потім зустріла знайомого і він розповів, що займається англійською у вчительки, яка добре спілкується жестовою мовою. Ось так і почались наші заняття. Насправді мені дуже подобається англійська, а особливо пісні. Так як я слабочуюча, то маю спеціальні навушники і слухаю музику. Чим більше слухаю англійські пісні, тим більше мені подобається мова.

Андрій у минулому спортсмен і навіть займав місця на Чемпіонаті України з греко-римської боротьби серед глухих. Закінчив університет «Україна», факультет фізичної реабілітації, де  був у групі із чуючими студентами.

• Я не звик навчатися з чуючими, адже було важко спілкуватися, я перепитував багато чого. Багатьом моїм одногрупникам було спочатку дико, адже деякі з них або вперше бачили такого як я, або просто мало з цим стикались. У них було багато питань до мене, у мене було багато питань до них і, оскільки, ми не могли повноцінно спілкуватися, то переписувалися. Звичайно, їм було цікавіше навчатися, бо вони чули що каже викладач, а мені потрібно було перечитувати їхні зошити, лекції, щоб записати тему. І так п’ять років пройшло, я отримав спеціальність, маю диплом, вищу освіту. Також працював тренером у дітей з греко-римської боротьби. Зараз я маю роботу на фабриці Рошен і вона мені дуже подобається, а перед цим  працював на маленькій фірмі, яка виготовляла пластикові вікна.

У них різні сім’ї, адже родина Вікторії майже вся слабочуюча і вона з дитинства зростала в такому середовищі, у Андрія слабкий слух лише у нього. Для родини Вікторії не було несподіванкою, що народилась слабочуюча дитина, адже у неї мама, батько та бабуся слабочуючі, а дідусь глухий.

У Андрія ситуація протилежна – він народився чуючим, але потім у сім років перехворів і почав втрачати слух. Вся родина чоловіка чуюча.

• Мама знає дактиль, тобто букви, то може трішки зі мною так спілкуватись. Я її розумію, бо вона моя мама, але щоб сказати, що вона може перекладати на жести, то ні. Завжди намагався зчитувати у неї з губ, так як це рідна людина, то було простіше, адже знав як вона говорить. В мене дуже багато залишилось друзів із спортивного минулого з команди глухих, – розповідає Андрій.

• В моєму світі лише всі глухі. Я з чуючими не дружу. Мій брат чуюючий, але він прекрасно знає жести і це єдина людина, з якою я близько спілкуюся із чуючих, – говорить Вікторія.

На питання, щоб їм хотілось би донести до чуючих людей, Вікторія відповідає досить просто.

• Я б хотіла, щоб чуючі люди були більш толерантними, щоб вони нас поважали, щоб трішки вчили жести для того, щоб ми могли їх щось запитати, тому що багато чуючих людей, яких я зустрічала дуже добрі і вони не відвертаються від нас. Але є й такі, котрі байдужі: ти хочеш щось запитати, а вони відвертаються і не хочуть спілкуватись. Я знаю, що є люди, які з радістю вивчають жести, щоб спілкуватись і якщо б таких було більше, то стало набагато краще.
  Світ глухих дуже відрізняється від чуючих – у них інша психологія. Коли я працювала в АТБ то спілкувалась з однією жінкою, яка намагалась мене зрозуміти. Переважно це було «на мігах», але коли хтось хотів щось мені сказати, то звертався до неї. Звичайно, іншим це здавалось дивним, але мені було приємно, що хтось намагається мене зрозуміти.

У буденних справах Вікторія справляється сама. Ще в 16 років їй сказали, що потрібно бути самостійною. Звичайно, не всюди це виходить.

• Мені зараз не потрібен перекладач, я можу сама легко справитися, але якщо потрібно оформити якісь документи чи субсидію, тоді складно спілкуватись, адже в державних установах все потрібно вирішувати швидко та є певна термінологія. Тоді без перекладача ніяк.

Якщо говорити про комфорт глухих та слобочуючих, то цій парі в нашому місті не вистачає елементарних речей, які просто можуть зберегти їм життя.

• Я б дуже хотіла, щоб у нас була цілодобова служба по скайпу. Коли сталась якась біда чи хтось захворів, я ж не можу викликати швидку по телефону, а по скайпу це було б дуже зручно. Нам добре, що поруч живе мама Андрія і коли мені потрібно було народжувати, вона допомогла. Але ж є глухі, у яких таких людей нема, а ситуації у житті бувають дуже різні. Нам часто доводиться звертатись за допомогою перекладачів, а в УТОГ в черзі можна прочекати і два-три дні. Якщо була така служба, то це значно спростило б життя всім глухим та слабочуючим. (ред. у Вінниці на сайті Цілодобової варти є онлайн-чат в якому можна поставити свої запитання оператору без використання телефону)

  

Після цього Вікторія показує нам свій зошит з англійської мови, а її викладачка сидить поруч та допомагає нам зрозуміти мову один одного. Ірина не лише перекладач жестової мови, але й сама викладає англійську мовою жестів.

Вікторія хоче вивчити англійську мову та навіть стати перекладачем, незважаючи на те, що у неї маленька дитина, вона знаходить час на заняття на саморозвиток. Андрій мріє про звичайні буденні речі: хороший заробіток, щастя малюка та більше подорожувати разом.

Під час нашої розмови маленький Максим бігає залом, грається зі всіма речами, що знаходить, а також невимушено позує для фото нашому фотографу. Малюк абсолютно відкритий та життєрадісний.
Насправді під час розмови моментами ми забували, що перед нами люди, які не чують, деякі речі були зрозумілі навіть без перекладача, адже Вікторія та Андрій намагаються трішки говорити та дуже емоційно та активно пояснюють. Наш фотограф робить сім’ї фото на пам’ять, адже до цього часу в них його не було, а сім’я не приховує гарних емоцій.

Хочеться лише, щоб і ми змогли їх трішки більше розуміти та зробити цей світ сприятливішим для таких людей, світ, в якому вони не відчувають себе ізольованими та спілкуються на рівні. А для цього потрібно лише більше бажання, бо наші жести, то їхні слова. Надалі ми продовжимо знайомити вас із людьми, які живуть у світі без звуків та тими, хто допомагає їм зрозуміти нас краще.

Фото Андрія Завертаного