Сьогодні – річниця загибелі Василя Стуса, а вже завтра у Вінниці відбудеться перший показ художнього фільму “Заборонений” про життя та смерть дисидента-шістдесятника.

Минулого тижня відбувся допрем’єрний показ фільму, на якому творча група розповіла про особливості зйомки стрічки та ситуацію, яка склалася навколо сцени суду над Стусом. Адже як відомо, адвокатом поета на судовому процесі був нинішній народний депутат і кум Путіна Віктор Медведчук, який дуже не любить таких згадок про себе.

Частина редакції Veжі теж відвідала допрем’єрний показ “Забороненого” та поділилася своїми враженнями від фільму.

Відзавтра на широкі екрани виходить український художній фільм “Заборонений”, у якому розповідається про мирне та “табірне” життя Василя Стуса —  дисидента, літератора та борця за вільну Україну. Минулої п’ятниці, на допрем’єрному показі стрічки, кінотеатр “Родина” був ущерть заповнений глядачами: військовими, студентами Донецького університету імені Василя Стуса, журналістами, і тими, хто хотів побачити цей фільм першими.

Під час зйомок фільму знімальна група поспілкувалася з тими, хто знав Василя Стуса безпосередньо — Іваном Драчем, Маргаритою Довгань, а також Василем Овсієнко та Левком Лук’яненком, які разом зі Стусом перебували у Пермському таборі. Як пояснив режисер, близько половини інформації є унікальною, яку не знайти у Вікіпедії.

— Зйомки відбувалися на Київщині, а сцени у Пермському таборі знімали у порожній Березанській колонії суворого режиму, — продовжує пан Бровко. —У нашому фільмі показано тридцять історичних постатей, тому відібрати типажно схожих акторів було непросто, адже, наприклад, Сергія Параджанова чи Левка Лук’яненка знають усі. 

Режисер стрічки зазначив, що деякі факти з життя Стуса у фільмі показані у художній інтерпретації, адже, наприклад, спілкування зі співробітниками КГБ відбувалося за зачиненими дверима. 

Журналістки та журналісти Veжі разом переглянули фільм на допрем’єрному показі у “Родині”, тому нижче ми вирішили поділитися враженнями від перегляду з нашими читачами. А ділитися є чим, позаяк фільм однозначно викликає емоції  — від захвату до скептицизму, а дехто з нашої редакції навіть.. заплакав. 

— Микола Геркалюк —

Одразу варто сказати, що фільм зумів зачепити та викликати різноманітні емоції. Він вийшов не ідеальним, втім, важко уявити фільм про таку людину як Стус, який був би ідеальним для всіх. Особистість настільки велика, потужна і складна, що вмістити все в один фільм вкрай важко. Звісно, є у світі режисери, які вміють робити шедевральні біографічні стрічки… Але давайте по порядку. 

Для мене найкращою частиною фільму є спроба показати українських культурних діячів, активістів та  дисидентів у “брєжнєвському” Союзі. Те, як вони відстоюють своє, незважаючи ні на що, як йдуть проти системи. Той момент, коли бачиш на екрані Аллу Горську, В’ячеслава Чоорновола, Сергія Параджанова, Івана Дзюбу, Левка Лук’яненка – і не забуваймо про Василя Стуса – викликає щирий захват. Параджанову та Горській у фільмі аплодували – мені тієї миті теж хотілось аплодувати. 

Сам Стус вийшов досить переконливим. Місцями навіть простежується, як наївний та добрий хлопець перетворюється на жорсткого і змученого чоловіка. Тут одразу згадуються його ж, Стуса, рядки: “Терпи, терпи – терпець тебе шліфує”. І він терпів, тримався до останнього…

Акторська гра почасти була досить хорошою, але загалом залишається бажати кращого. Моментами актори виглядають доволі фальшивими, намагаючись передати якісь емоції на екрані. Так, ніби вони аж надто стараються, ніби це театральна постановка. Власне, це й не дивно, адже значна частина касту грає в театрі. 

У підсумку фільм вийшов досить хорошим і вартим уваги. Все ж таки, Стус є Стус, тому історії про нього завжди цікаво дивитись/читати/слухати і взагалі сприймати. 

І якщо фільм про нього знімав не Спілберг, то хіба це причина той фільм не переглянути?

— Олеся Яненко —

Фільм приємно дивитися і слухати – це не суха кінохроніка з фактами, а художня стрічка, “всипана” красивими епізодами Хрещатику у 70-ті роки, а також показує київську літературну “тусовку”, з її характерним, абсолютно нерадянським стилем та музикою. Приємно бачити на екрані справжніх людей, а не серйозних поетів з натужним лицем, якими зображують їх у підручниках.

Найбільше у фільмі мені сподобалися діалоги та цитування віршів: не нудних, а сильних, сучасних, які звучали б доцільно навіть у наші часи. Якби такі фільми показували у школі замість уроків — можливо, ще б тоді я дивилася на Стуса не як на одного з “великих українських поетів”, а на вільну інтелігентну людину зі своєю непохитною позицією. 

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять! (Василь Симоненко)

Фільм також показує, у якій хворій державі жили люди у минулому сторіччі, якою огидною була радянська політика та її правоохоронні органи. Стус це все бачив, відчував та не міг мовчати.  У фільмі піднімають питання російської та української мов, ув’язнення з політичних мотивів та поліції, яка працює в інтересах держави. Хіба ж не схожу ситуацію ми маємо зараз? Від такого мені стає сумно, адже здається, що у якійсь формі вся ця радянська система залишилися й дотепер. 

Під час фільму я багато плакала: мене розчулили вірші, романтичні та гостро-соціальні, які дуже влучно акомпанували тому, що відбувалося на екрані. Але після завершення фільму загалом залишається позитивне відчуття, що й у сучасній Україні теж є свої “Стуси”, їх навіть більше. Хоча зараз ми вільні в тому, що ми пишемо – такі люди нам ще потрібні.

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.

 пiдвладний вiтровi, а не собi. 

Я знаю? Може, бог чуттями править. 

чуттями править, може, дика товч 

ще не оговтаних бажань людських. 

А ти живеш навпомацки — i тiльки. 

Самопiзнання — самозагасання.

— В’ячеслав Луцков —

Беззаперечне мірило успіху фільму – здатність викликати емоції у глядача. Ще один показник – вміння, крім емоцій, викликати ще й думки чи рефлексію.Чи впорався із цими завданнями “Заборонений”? Так, на всі 200%. Докази цього беззаперечні – сльози на очах українців по завершенню показу. При цьому гра акторів, музичний ряд та сюжетна лінія – це лише додаткові важелі впливу на сучасний цинізм, яким наповнюється з часом кожен.

Головним важелем стало усвідомлення, що цей фільм про Україну та українців, яких вбивали протягом всієї історії. Скільки протягом історії було “Стусів”, які померли, просто тому, що вони українці? Під царськими нагайками, від сибірських морозів, в нацистських концтаборах чи прямо на центральних вулицях столиці.

Фільм не був ідеальним: його зіпсували юридичні необхідності озвучування 90% українською, уникання обзивання Медведчука Медведчуком та перегравання акторами в деяких сценах (наприклад, сцена на квартирі Горської після самоспалення чоловіка на Хрещатику). Однак така невелика кількість критики лише доводить, що такому, майже ідеальному, українському кіно є над чим працювати і що воно “може, коли болить душа”.

— Катерина Дядюк —

“Усі хто проти терору, встаньте!”. Коли чуєш цю фразу у фільмі, хочеться встати разом зі Стусом, чи то пак – з актором, який його зіграв. Адже саме у цих словах і полягає ключова ідея “Забороненого”. Тож закиди на адресу знімальної групи, що в стрічці показали “не все” з життя поета, що сюжетна лінія з двома КГБістами була зовсім необґрунтованою, а voiceover –недоречним (насправді ні), – не такі вже й вагомі.

Головне – що після перегляду цього фільму ти розумієш, що Василь Семенович Стус це не “глиба неймовірної ваги”, як канонізують його зі школи, а в першу чергу – людина, яка на фізичному рівні не терпіла несправедливості. Після перегляду цього фільму вірш Стуса “Напередодні свята…” (про цитрини) ти розумієш так, ніби він щойно написаний тобою ж (браво знімальній групі). Після перегляду цього фільму ти ще краще розумієш, що Медведчук був Василю Стусу не адвокатом – він був ще одним прокурором – найголовнішим і найцинічнішим. Після перегляду цього фільму ти розумієш, що таке терор, що таке система, і несподівано для себе ловиш неприємний холодок по спині, коли у відповідь на “Хто там?”, чуєш російською “Свои!”.

У той самий день, коли у Вінниці презентували “Забороненого”, в Україні запустили фейк про обмін полоненими і повернення політв’язнів з Росії. Навряд чи саме це було ключовим, але паралель із сьогоденням у фільмі відчувалася напрочуд гостро. Навіть в контексті мовного питання: “Це інтернаціоналізм, а не русифікація” – каже радянська система; “Какая разница” – повторюють вже твої однолітки; а ти – не можеш стримати сліз у сцені, де один із героїв фільму, ні слова не розуміючи українською, завчає вірш Стуса напам’ять (з усіма розділовими знаками), бо цей вірш – “як пісня”, бо інакше його знищать. І його таки знищили.

Наостанок – декілька слів про гру акторів. Віталій Салій, Олег Масленніков і Євгенія Гладій настільки добре вжилися у ролі, що до їхніх героїв насправді відчуваєш огиду. Натомість Дмитро Ярошенко, виконавець головної ролі, зіграв зовсім інакше. Чомусь здалося, що під вагою ролі, під вагою постаті самого Стуса (бо ж “ім’я зобов’язує”), йому було дещо навіть незручно. Але ось ця ледь вловима сором’язливість актора зробила своє: його образ вийшов дуже чесним, неймовірно інтелігентним і напрочуд сильним – таким, яким був, мабуть, і сам Василь Стус.

Фільм “Заборонений” можна буде подивитися у вінницькому кінотеатрі “Родина” вже з 5 вересня щодня об 11:50. Вартість квитка 50 гривень. 

Фото: Катерини Дядюк

Олеся Яненко

See Full Bio