“Я – є. Вона є. Ми є!”: у Вінниці “Театр-Пральня” показав людську історію України. ФОТОРЕПОРТАЖ

Понад дві сотні в заповненій залі підвального вінницького “Квадрату”, колаж із вікон на сцені та абсолютно незвичайне, напружене і чесне дійство під назвою “Ми є”. Так у суботній вечір 9 березня “Театр-Пральня” від “ЦеШо” вперше виступив у Вінниці.  

“Ми є” – це історія про Україну та про наше її сприйняття, про її справжню реальність та походження цієї реальності. Про те, як ми вчилися, робили помилки, усвідомили своє “Я”, воювали, гинули та перемагали.  Про самоідентифікацію, силу та слабкості, емоції та пам’ять, яка має вберігати нас від повторення помилок.

Усе це показано у форматі, який залишає простір для маси інтерпретацій. Тож у репортажі ми не намагатимемося переповісти вам цю історію, але поділимося враженнями двох наших журналістів: Миколи Геркалюка та Андрія Качора.

 

Україна

 

Щойно вимкнулось світло і “замовк” Гарік Крічєвскій, в залі запанувала атмосфера очікування чогось. Особисто я не знав чого чекати. На сцені з’являється дівчина, пише на склі сьогоднішню дату, потім починає грати на піаніно. І коли ти вже готовий до чогось великого і прекрасного, це все зникає за безглуздим галасом більшості. Власне, так воно й буває в житті й досить часто трапляється в нашій країні.

Микола

 

Історію України показують через життя кількох дівчат і хлопця: вони в дитинстві гадають на горищі, потім вчаться у школі, йдуть в універ, на весілля. На війну. Був ще один етап, в 2014-му році, коли вони усвідомили себе і гучно завили – “Ми є”!  Усе це ми бачимо крізь колаж з кількох вікон, в яких періодично загоряються і гаснуть лампочки. В цих вікнах Україна сміється і плаче, танцює, страждає, шукає себе і вірить у чудо.

Андрій

Історія

Коли актори в ігровій формі влаштували короткий екскурс в історію України, з кожною новою датою на склі вже, ніби,  розумієш чого чекати. Але коли доходить до 1991 року, коли ти сам майже ровесник Незалежності, як і актори на сцені, починаєш все сприймати зовсім інакше.

Дивишся на дітей, які граються на темному горищі, потім йдуть до школи, де їм втовкмачують незрозуміло що, і до університетів вони приходять вже зовсім іншими людьми.  Дивишся, як вони відриваються під “блатняк” і навіть не можуть пояснити, чому їм це подобається. “Ета же музика маєво дєтства”, – невпевнено промовляють вони і не хочуть слухати голос розуму. Це настільки схоже на дуже багато речей в Україні до 2014 року (а іноді й зараз), що аж боляче. І тут мова не тільки про музику, кіно чи літературу. “Музика маєво дєтства” легко може перейти в “русскіє=наши”, “братскій народ” тощо, як, власне, це повсякчас траплялось раніше. Та й зараз трапляється, але вже в іншій формі.

Микола

“Ми є” за великим рахунком демонструє ту Україну, якою вона є насправді та поза Фейсбуком. Україну, яка не потрапляє в жодні соціологічні вибірки, надто для цього різноманітну та непередбачувану, сучасну та правдиву. І ця країна знову постає перед викликом.

Андрій

Майдан

 

На склі написали “2014” і атмосфера на сцені змінилась. Здавалося б, що там нічого особливого не відбувалось: хлопець грав на піаніно, дівчата розвішували світлини піаністів Майдану. Але цієї миті знову починаєш відчувати, як тоді. Віриш, що все погане вже позаду, що такого вже не трапиться, що твоя країна, нарешті, повністю вільна і далі все буде добре. 

Микола

Складно уявити, які емоції вирували б у залі, якби “Ми є” показали, наприклад, у перший рік після Революції. Сильна метафоричність спиняла і прискорювала серцебиття, Майдан було показано ніжно і надихаюче, тим не менше всі його наслідки відчувалися за рахунок загальної атмосфери. Піаніно і щити на фото з Майдану в сценічному вікні, піаніно і ми тепер в одній залі. Саме тоді й прозвучало: Я – є. Вона – є. Ти є. Ми є!

Андрій

Війна

 

Дівчата, які викликали “Пікову даму” на горищі в 1999-му, тепер виходять заміж. Він – боєць, вона плаче,а він іде на війну. Біла фата нареченої змінюється на чорну. Солдат кілька разів танцює зі смертю в чорній фаті, і зрештою та ним оволодіває. Війна триває, Україна – живе і продовжує свою історію.

Андрій

 

 

 

Неканонічний театр, нецензурована і правдива історія країни та людей, яка пришпилює до стільця і змушує ще довго переводити дух на виході з зали.

Андрій

 

 

Якщо запитувати себе чому варто йти на цю виставу, то відповідь буде: “Щоб знову, хоча б на мить, відчути ту надію і розуміння, що змінити можна все”.

Микола

Фото Ольги Мірошниченко