У Вінниці вийшов у прокат філософсько-пригодницький фільм «Людина з табуретом». Спершу він задумувався як фільм про неймовірну подорож друзів до Тихого океану, але війна на сході України та добровільна смерть головного героя внесли свої корективи.

Відтак вінничани побачили філософсько-пригодницький байопік про легендарного мандрівника Леоніда Кантера – сміливий, трагічний, але від того – не менш життєствердний.

«Людину з табуретом» презентували у Вінниці вчора, 7 березня, у кінотеатрі «Родина». Це не був допрем`єрний показ, адже в Україні фільм у прокаті з 21 лютого. Від того більш значимим став  візит до міста режисера стрічки Ярослава Попова та менеджерки турів фільму Ірини Рязанцевої.

Варто зазначити, що це не була презентація фільму у класичному розумінні, а радше візит близьких друзів головного героя, які приїхали, щоб пояснити глядачам, про що насправді цей фільм і чому він вийшов у них саме таким.

Зрештою, коли після показу Ярослав Попов запитав присутніх, чи є у когось запитання, в залі була повна тиша, а трохи згодом – негучні аплодисменти. Глядачі при цьому навіть не встали з крісел, адже фільм усіх буквально «припечатав».

– Привіт! Мене звуть Леонід Кантер, і зараз я розкажу вам казочку, у яку майже неможливо повірити, – з цих слів розпочинається стрічка. А далі казочка звучить голосом Петагонії, молодшої доньки Леоніда, яку його дружина народила у цій  подорожі, в аргентинському таксі дорогою до лікарні

Був собі колись юнак-мандрівник. Майже весь світ обійшов він. Скрізь шукав він щастя, бо почув колись, що добре там, де нас немає. І бачив він зорі й місяць, що світили всюди різним сяйвом. І коли від побаченого назбиралося щастя повні-повні груди, він повернувся додому і створив із нього Країну Мрій. Бо поки мандрував, зрозумів, що добре там, де ми є. Його країна була така світла й добра. Це дуже роздратувало злого дракона. Дракон забажав зруйнувати Країну Мрій. Тоді господар вийшов з ним на битву. Довго тривала боротьба. Наш герой убив дракона, але той встиг обпалити його душу.  

Ці слова також звучать у трейлері фільму, і на цьому можна було б поставити крапку, якби не одне запитання в кінці: Що стало нездоланною перешкодою на його шляху?

Це питання ніби вибиває з колії, адже Леонід Кантер усе життя доводив, що жодних перешкод на його шляху немає, і що все насправді можливо.

«Людина з табуретом» – це останній фільм із циклу про експедиції українського продюсера, кінорежисера, мандрівника та письменника Леоніда Кантера. У 2004 році він вигадав гру, суть якої полягала в тому, щоб віднести чотири табурети з київської кухні на береги чотирьох океанів. Зробити це з друзями, без грошей та спонсорів, але з камерами в руках і з піснями й виставами про любов та Україну.

І йому це вдалося: останній табурет Леонід Кантер встановив у 2010 році на березі Тихого океану в найпівденнішій точці Південної Америки (мис Горн, Вогняна Земля, Чилі). Ця експедиція почалася в Торонто і тривала найдовше з усіх – 365 днів.

Учасники експедиції працювали офіціантами, будівельниками та садівниками бананів, влаштовували безкоштовні концерти і частували усіх варениками, знайомилися з традиціями корінних американців і навіть знайшли на Карибських островах поселення найшасливіших у світі людей, після чого вирішили створити таке місце в Україні.

Крім українців у проекті взяли участь команди з Росії, Білорусі та збірна Європи (Литва, Франція, Фінляндія).

Деякі з учасників зізнавалися, що коли чули про мандрівку з табуретом, вважали це повним божевіллям, але звільнялися з роботи і вирішували будь-що приєднатися.

Вони йшли різними шляхами, домовившись раз на кілька місяців зустрічатися у певних містах і влаштовувати там мистецькі міжкультурні фестивалі. Вони вважали себе скоморохами, яких не злякали стихії, відсутність грошей, загроза залишитися без даху над головою, загроза ув`язнення Кантера за фальшивим звинуваченням у крадіжці на початку подорожі, й навіть те, що всі навколо лякали їх загрозою смерті на Вогняній Землі.

Дорогою вони розгубили усі свої табурети, тому до мису дістався лише один – маленький табурет Магдалени, старшої доньки Леоніда.

Дружина Кантера Діана поділилася, що за той рік вона ніби прожила 10 життів. І навіть коли дізналася, що вагітна вдруге, не повернулася в Україну, а продовжила збирати з Магдаленою казки народів Америки. Єдине – вона змінила рюкзак на валізу і в цілях безпеки не подорожувала Аргентиною.

Фільм про цю мандрівку почали монтувати лише через вісім років по її завершенні – навесні 2018-го. Бо спершу Леонід займався фестивалями на мистецькому хуторі «Обирок» в Чернігівській області – у власній Країні Мрій, де оселився з сім`єю. А після Революції Гідності пішов добровольцем на фронт, де згодом відзняв резонансні документальні стрічки «Добровольці Божої чоти» та «Міф».

–  Леоніду було важливо донести до глядачів те, чого вони ніколи не бачили. Так само він сприйняв Донецький аеропорт. Він пішов добровольцем на війну, але небагато повоював, бо зрозумів, що він краще буде воювати своєю кінематоргафічною зброєю, тобто камерою, – розповів Ярослав Попов. – Він цього не чекав, але війна сильно його змінила. Докорінно змінила. І таким чином, через посттравматичний синдром і накладання декількох особистих причин, призвела до трагічного фіналу. Але сам він не вважав це трагедією. Він вірив у те, що існують інші світи і ніби так він помандрував далі. Хоча все дуже складно.

У червні 2018 року Леонід Кантер добровільно і свідомо пішов із життя, записавши перед тим останнє відео, яке й стало ключовим у всій цій історії.

Режисер фільму зізнався, що це відео, навіяло на усіх страх, а частина друзів через це  навіть відвернулася від Леоніда. Уже з фільму стає зрозуміло, що багато людей сприйняли цей вчинок так, ніби той, хто найбільше любив життя і показав усім, що все можливо, зневірився у ньому і з усім покінчив. Але сам Кантер уже відповів на цей закид. І ця відповідь є у фільмі, адже Ярослав Попов використав частину його записів.

– Головна складність фільму була в тому, щоб поєднати щастя мандрів і смуток, який залишився нам після того, що відбулося з Леонідом. Це було надскладне завдання, адже це відео справляє гнітюче враження, коли його просто так подивитися. Але мені вдалося засобами мистецтва інтегрувати це у фільм, і як режисер думаю, що фільм від цього тільки виграв, тому що щастя у ньому відтіняється болем і смутком, – розповів Ярослав Попов.

Досягти цього ефекту режисеру вдалося цілком, адже фільм «Людина з табуретом» побудований мозаїчно, де  переплетено все й одразу, і одне випливає з іншого. І оскільки глядачі відпочатку розуміють, чим усе закінчиться, неймовірні історії з подорожі друзів режисер раптово перериває короткими кадрами, де Леонід, вже зовсім іншим поглядом, сидячи сам у кімнаті, мовчки дивився просто у камеру. Таким чином глядачам ніби щоразу нагадують слова Кантера про те, що «треба жити так, ніби це останній рік, чи останній місяць твого життя».

Фільм «Людина з табуретом» триває годину та 40 хвилин, але за ним стоїть близько 400 годин відеоматеріалів, знятих переважно самим Леонідом і його друзями.

Найсильніший і найгостріший момент усього фільму, настає після слів Леоніда Кантера про те, що його час вже добігає кінця, після чого він чесно зізнається в тому, про що жалкує найбільше. Далі є два ключові кадри, після яких стає зрозуміло, яким насправді був Кантер і яким було його останнє рішення: сильної чи слабкої людини.

Чомусь не всі це розуміють, можливо, навіть самі автори фільму. Інакше запитання – що стало нездоланною перешкодою на його шляху? – не фігурувало б у стрічці.

Момент, який може видатися у фільмі чи не найстрашнішим, є насправді дуже інтимним, адже у ньому Леонід намагався встигнути сказати рідним можливо найважливіші у житті слова.

В останні хвилини цього життя він відчував страх, але  не перед смертю, це був страх не встигнути все сказати. Тому що наступний кадр вже демонструє, що в Леоніда Кантера жодних страхів не залишилося.

Один з учасників експедиції сказав у фільмі, що на узбережжі океану сподівався відчути щось неймовірне, але коли його мандрівка закінчилася, здивувався, бо відчув лише спокій. Леонід Кантер теж закінчив свою мандрівку, і чесно у цьому зізнався.

Це була мандрівка довжиною не в одне життя. А оскільки саме життя він сприймав як мистецький акт, намагався зафільмувати усе: буквально до останньої його миті.

– Фільм побудований як класична трагедія в кінці якої наступає смерть. Але це не трагічне мистецтво, не трагічне сприйняття. Просто через трагедію ми сприймаємо життя по-новому, – розповів Ярослав Попов. – Смерть має такий терапевтичний ефект, ефект очищення, після чого хочеться жити і любити і творити. Ми б хотіли, щоб головним із почуттів у глядачів була любов до своїх рідних, друзів, близьких людей, щоб ви приділяли їм увагу, підтримували їх.

Відтоді як не стало Леоніда Кантера минуло зовсім небагато часу, тому його друзі та автори фільму все ще розповідають цю історію з болем, тремтінням у голосі та сльозами на очах.

Було б добре, щоб у цих розповідях через якийсь перестали звучали слова про про зневіру, приреченість і смуток що «не вберегли». Адже фільм, який вони зараз презентують, доводить протилежне.

– Усі боялися виходу цього фільму, бо ми абсолютно не знали як люди його сприймуть. Тим не менш фільм вийшов і, що дивовижно, реакція людей перевищила усі наші сподівання. Люди почали телефонувати з інших міст і просити, щоб фільм показали у них, – розповіла Ірина Рязанцева. – Зараз ми буквально розриваємося, тому що список міст росте, а часу залишилося мало: на кінець березня вже заплановані покази в Америці, потім буде Канада і Європа. Тому ви одні з перших можете його побачити, оцінити і зрозуміти.

У Вінниці «Людина з табуретом» показуватимуть лише декілька днів – до 13 березня, і лише у кінотеатрі «Родина». Вартість квитків – 40 гривень.

Фото Ольги Мірошниченко, скріншоти – youtube.com

Катерина Дядюк

See Full Bio