Вінничанка та волонтерка Олена Верлан – одна з тих, про кого з подивом говорять: як можна стільки встигати? Вона є матір’ю чотирьох дітей (двоє з них – АТОвці), допомагає бійцям захищати їхні інтереси у правовому полі, організовує допомогу військовим у зоні ООС та долучає до волонтерства студентів.
VежА зустрілася з Оленою Верлан у рамках циклу матеріалів про волонтерів Вінниці, втім розмова, так само, як раніше з Олегом Парфіловим, вийшла за межі цієї теми.
Олену Верлан передусім знають, як волонтерку. А ще вона викладає медичне право у Вінницькому національному медичному університеті імені Миколи Пирогова, є головою Наглядово-координаційної ради громадських організацій та волонтерів при Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону (ВМКЦ ЦР), входить до складу “Юридичної сотні України”.
Як фахівець з медичного права, Верлан влаштовує тренінги з прав учасників АТО у сфері охорони здоров’я, забезпечує постійний правовий і консультаційний супровід бійців, захист їхніх інтересів, опікується військовими та добровольчими медичними формуваннями зони АТО.
Жінка займається волонтерством з вересня 2014 року. При цьому має чотирьох дітей, двоє старших – учасники АТО. Пані Олена працює із сім’ями загиблих у зоні ООС вінничан, а також – координує роботу працівників проекту “Евакуація 200”, які доставляють на Вінниччину тіла загиблих Героїв.
Олену Верлан також знають як людину, яка долучила до проекту ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Пирогова) 36 студентів Медичного університету, в якому жінка викладає медичне право.
Vежа: Розкажіть детальніше про студентів, які долучаються до допомоги бійцям. Що саме вони роблять?
– У спільноті госпітальних волонтерів раніше було більше дорослих, нині переважна більшість – це молодь, – розповідає Олена Верлан. – В основному це студенти медуніверситету, зараз це вже третя “хвиля”. Ми помітили, що без жодного виснаження працювати госпітальним волонтером молодь може два-три роки. Ці студенти фактично є медиками-добровольцями, які під час своїх канікул надають допомогу військовим та цивільним у зоні ООС, а на мирній території відвідують військових у шпиталі та шукають шляхи того, як їм можна допомогти. Ще вони допомагають організовувати різні заходи на підтримку бійців, наприклад 21 грудня традиційно перед Новим роком буде влаштовано концерт. Ну і, звісно, такі хлопці та дівчата допомагають формувати вантажі та доставляти бійцям потрібні речі.
– В нас якось склався такий собі таємний факультет по підготовці військових лікарів: багато студентів на канікулах їдуть до зони ООС у якості медиків. З нашого університету п’ятеро працювали добровольцями-медиками у складі ПДМШ, в складі батальйону “Азов”. Один з них, Руслан Дяков, їздив цьогоріч з волонтерами Сіраком та Нечипоруком. На наступне літо теж є студенти, які поїдуть працювати медиками-добровольцями, допомагатимуть і військовим, і мирному населенню.
ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь) ім. Миколи Пирогова є найбільшим неурядовим проектом із залучення цивільних медиків до надання медичної допомоги в зоні проведення ООС в окремих районах Донецької та Луганської областей, який реалізує Благодійний фонд «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова» у співпраці з Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством оборони України, Генеральним штабом Збройних Сил України, за підтримки Ради національної безпеки та оборони України.
Водночас Олена Верлан каже, що оскільки все це – справа серйозна, то перш ніж відправити студента у зону ООС, обов’язковим є спілкування із батьками. Останні зазвичай підтримують прагнення своїх дітей допомагати іншим, хоча у двох випадках студентам довелося їхати в ООС таємно. Водночас, батько однієї зі студенток й сам врешті став волонтером.
“Волонтерська робота – це коли ти віддаєш себе без поновлення”
Vежа: З чого все почалося, як Ви стали волонтеркою?
– Почалося з елементарних речей. Мене громадські діячки та власниці благодійних фондів попросили допомогти розібратися з документами хлопців, які приїхали з АТО: один – колишній військовополонений, інший – з “Айдару”, не було документів по пораненню. Я прийшла в шпиталь як медичний юрист, і якось втягнулася. Потім почали кооперуватися зі студентами, бо виникала потреба в речах, і ми шукали все це, щоб допомогти хлопцям.
Vежа: Коли вперше поїхали в зону АТО?
– Взимку 2015-го, були в районі Мар’їнки. Тоді я рідним одразу не сказала, куди поїхала, але врешті вони довідались, хвилювались. Тепер всі знають, що якщо мама виїжджає, то вони допомагають збиратися в дорогу. Загалом не рахувала поїздки після 20-ї, в 2016-му. Тоді за липень в мене було щось шість поїздок, були великі потреби в хлопців й був пік того, що люди приносили всього стільки, що не можна було його вже тут тримати. Зараз щонайменше одна машина їде раз на місяць.
Vежа: В усіх волонтерів є поїздки, які запам’ятовуються найбільше. Розкажіть про Вашу.
– Ось ця дуже пам’ятається. Коли у Сватово були вибухи, ми акредитувалися на поїздку, там був наш Вінницький військово-мобільний шпиталь. Поїхали двома машинами, всю ніч їхали та заблукали. Ми їхали без світла, було видно тільки доріжки від тракторних траків, ніч і соняшники, більше нічого не було видно. Навігатор не працював. Потім виявилось, що їхали зі сторони сєпарської на наш блокпост, там все було заміновано. Хлопці були в шоці, що ми взагалі приїхали.
Vежа: Хто зараз у Вашій волонтерській команді, окрім студентів? Допомагають одній і ті самі чи, можливо, є якісь нові “категорії” волонтерів?
– Є восьмеро “старших”, це за віком, ще студентів зараз 31 та є ще сім представників в районах, які допомагають збирати допомогу. З нових “категорій” – колишні військові. Дуже багато є тих, хто пройшов війну і повертається, щоб допомагати.
Vежа: Що зараз із забезпеченням? У чому відчувається дефіцит на фронті?
– Багато залежить від керівництва військових частин. Забезпечення покращилось, але сказати, що воно стало абсолютним – неможливо. Але тут навіть інше важливо. Навіщо туди їдуть волонтери? Ми веземо хлопцям тепло, частинку домівки, те, що нагадує про дім, а ще важлива іноді просто розмова. Іноді буває, що приїжджаю й бачу, що ніхто нічого не бере зайвого, в них наче все нормально. Проте ще їм треба поговорити. Вони будуть говорити про свій дім, що їм болить, про рідних. Коли ти з ним спілкуєшся, то розумієш, що от ти повернешся додому, а він лишиться в тій ситуації, де не місце сентиментам, треба бути зосередженим. От ті п’ять чи десять хвилин, поки він з тобою говорить і переходить на той сентимент, то це його своєрідний шанс якось відпочити.
Vежа: За Вашими спостереженнями, які зараз настрої панують серед військових?
– Нинішні стали більш професійними, ніж ті, які були 2014-го. Тоді переважала емоція та почуття патріотизму, жага до перемоги. Були випадки, коли стріляли одні, стріляли інші, а на ранок з’ясовувалось, що то наші стріляли одне в одного. Тепер все виважено, це професіонали, які розуміють війну та сприймають реальність.
Vежа: Ваші старші сини – учасники АТО. Як Ви ставитесь до цього?
– Було таке, що на кілька днів пропав зв’язок із моїм сином, який служив тоді в АТО. Шукала його в списках “200”-х, це був навіть не стрес, а ступор, бо ти не знаєш, що робити, не розумієш, де твоя дитина. Але врешті, слава Богу, він знайшовся. Син нещодавно демобілізувався за станом здоров’я і повернувся на навчання до університету. Тому розумію, як хвилюються батьки, коли шукають своїх дітей. Це жахливо.
“Матір загиблого бійця щодня о 4 ранку виходить до воріт зустрічати сина”
Vежа: Оскільки Ви волонтерите при шпиталі, розкажіть про проблематику із реабілітацією АТОвців. Ваші спостереження, наскільки їм легко чи важко на мирній території.
– Проблема в тому, що реабілітація має відбуватися спільно з родиною. Бо родина не завжди розуміє, чому хлопець, наприклад, не спить, і чому він інакше реагує на близьких, чому змінилося його харчування (бо деякі хлопці у зв’язку із деякою специфічною роботою майже нормально не їдять). А ще їм тут треба якось реалізовуватись потім, мати роботу чи робити військову кар’єру. От в нас багато АТОвців повернулись на мирну територію і пішли в “Муніципальну поліцію” наприклад. Їм треба бути задіяними.
– Це одне. Інше – психологічна допомога родинам загиблих. Бо поки отримується статус родини загиблого, поки очікується якась допомога від держави, треба якось триматися. Матері та дружини найбільше потребують медичної допомоги.
Мати одного з загиблих добровольців телефонувала мені о третій ночі й питала, чи не привезли тіло її сина. Це справді було так. Питаю її, звідки вона знала. Вона каже, що в той час відчула запах його одеколону в квартирі. Тоді я зрозуміла, що треба втручатися. Ні, вони не божевільні, але через біль, вони не можуть відпустити власну дитину. Мати іншого загиблого казала, що тепер вона добре спить, не те, що раніше, бо тепер “він вночі приходить до неї і спить, його голова в неї на подушці”. Інша мати щодня виходила о 4-ій ранку до воріт зустрічати сина, робила це автоматично. Інші мовчать про свої хвороби, закриваються, в них світ закінчується, вони вважають, що вже нікому не потрібні.
Vежа: То Ви зараз допомагаєте таким жінкам?
– Наша команда, завдяки керівництву Військового шпиталя, госпіталя ветеранів війни та меценатам, таких мам відправляє на курортне лікування. Тобто надаються послуги психолога, повне медичне обстеження, лікування та масажі, все, що потрібно. І є результати, що головне.
Vежа: А діти загиблих бійців? За Вашими спостереженнями, як вони переживають втрату тата?
– Одна донька загиблого Героя написала у Фейсбуці про те, що її батько – справді Герой, але вона ніколи не зможе йти зі званням під вінець, звання її не обійме і нічого не зробить того, що міг зробити тато. Тепер ця дівчина хоче перекваліфікуватися і піти в медицину. Для неї це буде своєрідна реабілітація.
“Бійці на фронті – не заробітчани. В Польщі на полуниці можна більше отримати”
Vежа: Повертаючись до теми АТОвців, які перебувають на мирній території та проходять реабілітацію. Опишіть, будь ласка, проблематику.
– Багато випадків онкології серед військових, та й інших хвороб. Але там випадкових людей немає, усі знають, навіщо вони там. Хтось каже, що це якісь “заробітчани”, але в Польщі на полуниці можна більше отримати. Раніше хіміотерапію робив тільки Київський центральний шпиталь, і там була черга.
Був прецедент, коли приїхав туди один хлопець з району і йому сказали приїхати на “хімію” через півроку. Він повернувся сюди, щоб покінчити життя самогубством, бо розумів, що стільки не протягне. Його знайшли волонтери з району і привезли, ми його госпіталізували у наш Вінницький шпиталь, клініцисти з онкодиспансеру пішли назустріч і хіміотерапію зробили тут, у Вінниці, власним коштом і з допомогою онкодиспансеру. Так було на початку війни, що демобілізований з онкологією одразу б отримував допомогу, а діючий військовий до моменту, коли встановлять інвалідність післяоперативну, мав їхати в Київ. Тож тоді ми саме так допомагали їм, але зараз це питання вирішено.
“Волонтер – це не постачальник, це зв’язок між тим, що тут, і тим, що там”
Vежа: З огляду на такі речі, певно й моральний стан у бійців був жахливий. Як із цим наразі?
– Був хлопець, в якого через нерви відняло ноги. Він при тому не був хворий, тож іноді треба не тільки лікувати, а й вислухати. В іншого була ампутація, лікувався у шпиталі, проте через деякий час просто перестав ходити на процедури. Казав, що не бачить сенсу, бо життя скінчене, стосунки з жінкою тепер специфічні… Я змусила його ходити зі мною по парку і ми говорили, багато і про все. Не знаю, чи могла б я таку зустріч повторити, але справді про все говорили. Він пішов на процедури. Виговорився і відчув підтримку.
– Зараз прекрасно працює Департамент охорони здоров’я. Був один боєць, який допився до того, що в нього відняло ноги. Йому дали направлення на Вінницю, його пролікували в наркодиспансері, привели його в належний стан. Тоді ми долучили департамент охорони здоров’я і тепер його перевели, лікують далі. Іноді людина опускає руки через діагноз, але іноді головне – це знайти “свого” лікаря.
Vежа: Чи достатньо медикаментів для лікування бійців у Вінниці?
– Вінницький шпиталь ліками забезпечений, але я зараз допомагаю хлопцям в районах, якщо виникають питання з госпіталізацією чи потрібні консультації. І ще не було такого, щоб лікарі відмовилися допомогти.
Наприклад, коли телефонуєш ввечері тому самому Паненкові в обласну дитячу лікарню, бо везуть дитину АТОвця, чи коли, наприклад, дзвониш в онкодиспансер, бо він демобілізований, а в нього четверта стадія онкології і вони знаходять і кошти, і ліки. Жоден не сказав “ні”. Інший випадок, це коли професор Сергієнко оперував АТОвця безкоштовно. В такі моменти розумієш, що твоя місія – не тільки волонтерство, а й певне посередництво, бо ти в цій сфері працюєш і тобі легше попросити про щось когось і провести людину через ті етапи, які вона має пройти.
Те саме з інвалідизацією, коли бійцю щось не вдається, то він звертається і ми вже пробуємо допомогти. Бо буває, щось з паперів втрачено і мені легше подзвонити та назвати той нормативний чи законодавчий акт, на який бійцю треба зараз зважити і спертися, бо він сам не може через брак знань, а я можу все розтовкмачити.
“Кожен солдат має повернутись додому”
Vежа: Ви працюєте із родинами загиблих бійців. Очевидно, що це важко. Але розкажіть детальніше, як усе відбувається, в чому полягає Ваша робота?
– Складність в тому, що треба прийти в чужу родину, яка тебе не знає і тоді, коли їм болить, поговорити з ними про ті речі, які мають супроводжувати загиблого. Тобто ти говориш про те, як має бути церемонія і все таке. Жахливо. Ми стараємось не долучати родичів тоді, коли тіло Захисника тільки приїхало, бо різні ситуації є, це й перетримка, і транспортування тіла, розумієте. А потрібно підготувати все, щоб Героя можна було показати його рідним таким, щоб це було із повагою – останньою, яку ми можемо зробити. Вже три роки медексперти та санітари Бюро судово-медичних експертиз роблять максимально все для того, щоб проявити оту етику та повагу до загиблого.
– “Евакуація 200” приїжджає вночі. Я пишаюся тим, що знаю тих хлопців, які роблять цю роботу, бо це страшна робота. Хлопці, які йдуть на ту сторону забирати тіла загиблих, ризикують собою. Вони вдягають одяг спеціальний білий, щоб було видно, що вони без зброї, проте ризикують. Ризикують, щоб виконати місію, аби кожен солдат повернувся додому.
Олена Верлан ще багато розповіла про вбитих горем матерів загиблих військових, про дітей, які сумують за татом, про жінок, в яких опускалися руки, і – про військових, які тримали дитячі малюнки під бронежилетом, щоб ті їх охороняли. Пані Олена також сказала таку важливу річ: “волонтер не везе ковбасу чи хліб, він везе пошану та знак того, що про бійців пам’ятають”.
Щоб допомогти цій групі волонтерів, можна написати на Фейсбук-сторінку Наглядово-координаційної ради громадських організацій та волонтерів при ВМКЦ ЦР. Також допомогу приймають у Медичному університеті, але постійного волонтера там немає, тож краще звертатись саме через соцмережу.
Також нагадаємо, що раніше VежА писала про інших волонтерів, зокрема двох Андріїв – Нечипорука та Сірака. Ці двоє чоловіків, які перестали рахувати свої поїздки в АТО після сотої в 2016-му, з самого початку війни доставляють на передову все, що необхідно бійцям. Андрії розповіли про те, що бачили на власні очі у зоні ООС. VежА спілкувалась і з Олегом Парфіловим, який є водночас і волонтером, і чиновником міської ради. Чоловік не вважає себе волонтером, хоча насправді це зовсім не так.
Фото Андрія Завертаного та зі сторінки Олени Верлан у Фейсбук
Дякуємо!
Тепер редактори знають.