У Вінниці презентували фотопроект, участь у якому взяли вінничанки поважного віку. На світлинах зображені 16 різних жінок, народжених ще у 20-х роках минулого століття, але чиї долі зрештою привели їх усіх до одного місця – Вінницького обласного пансіонату для людей похилого віку. Фотопроект покликаний нагадати, що літні люди також дуже потребують уваги, а натомість вони можуть розповісти чимало історій зі свого життя. 

Сьогодні, 28 грудня, у вінницькій “Галереї ХХІ” презентували фотовиставку “Літні МЕМО 90+. Хмельницьке шосе, 25”. Така назва пояснюється тим, що саме за цією адресою – у Вінницькому обласному пансіонаті для людей похилого віку – мешкають усі 16 героїнь світлин.

Усі жінки віком від 90 років і за своє життя вони зібрали чимало історій, якими готові ділитися з тими, хто їх послухає.

Авторка фотопроекту “Мистецькі експедиції” Людмила Гарарук розповіла, що такий проект відбувається вже не вперше – раніше була організована виставка портретів жінок досить поважного віку, які мешкають у Вінницькій області, але цього разу вирішили зосередитись саме на мешканках пансіонату, найстаршій з яких 96 років.

• Маю надію, що ця тема викликатиме позитивний відгук, адже апелює саме до милосердя, благодійності, до душі. Дев’яносто років – це дуже великий здобуток для кожної людини і старість це майбутнє кожного, якщо, звичайно, пощастить. Наші бабусі під час проекту йшли на контакт з великим задоволенням, адже вони потребують уваги та спілування. Зараз вони живуть у доволі замкненому просторі, тому мені здається, що кожен зможе піти за адресою Хмельницьке шосе, 25, щоб просто поспілкуватися з ними.

На 17 світлинах можна побачити 16 мешканок пансіонату, до речі одна з них отримала одразу дві фотографії – на одній вона раптово закрила обличчя руками, але фотографу сподобалась ця емоція і він вирішив залишити таку світлину у проекті.

– Працювати з ними було не важко, тому що я просто ловив потрібний момент. Кожна людина по-своєму цікава і емоції неповторні, адже за їхніми плечима 90 років, а це вже ціле життя. Єдиний робочий момент стосувався освітлення – ми просто садили їх ближче до вікна, щоб побачити у їхніх очах, що вони переживають.  Є бабусі, які зовсім не відкривалися, але запам’яталась бабуся 90 років, яка виглядає ніби європейка, має такий стиль. Хотів би, щоб кожна бабуся так само виглядала, – розповів фотограф проекту Сергій Олійник. – Ще одна бабуся протягом усієї зйомки лише раз посміхнулась, а потім дивилась на мене так, ніби я її на посвідчення знімав.

Портрети вирішили робити чорно-білими, адже час та вік наносить свій відбиток, а тому у кольорі жінки виглядають навіть старішими, а у такому форматі ніщо не заважає побачити, як світяться очі бабусь.

Поспілкуватися із гостями фотовиставки та подивитися на себе та своїх подруг також завітали три 90-річні моделі. Їхнє ставлення до власних портретів було різним, історії життя також відрізнялися, однак об’єднувало їх бажання спілкуватися, адже більшість часу вони проводять в досить обмеженому просторі та не часто знайомляться з новими людьми. Розповіді жінок були дещо заплутаними у часі, не завжди точними, але дуже щирими і розповідали вони про свої особисті переживання та трагедії абсолютно відкрито.

Улюблена героїня фотографа – 90-річна “європейська бабуся” Мера (Тамара) Суходоєва розповіла, що хоча вона родом з Вінниці, але чимало років прожила у Луганську, де працювала у сфері медицини.

 – До пансіонату я потрапила, тому що була безвихідна ситуація. Я приїхала у Вінницю в гості до подруги, потім почалась війна, а згодом подруга померла. Ніхто не брав на квартиру і я не знала, де лишитись. Але нічого, – розповідає бабуся. – У пансіонаті я дуже мало бачу, у мене поганий зір, але я щаслива, що на ногах і можу спілкуватися.

Протягом нетривалого інтерв’ю пані Мера, здавалось, дещо ніяковіла і зрештою, посміхаючись, пояснила це короткою фразою: “Ой, мені так недобре в цьому береті…”

Однак організатори проекту, розповідали що вона – справжня леді й навіть у 90 років залишилась кокеткою та залюбки позувала фотографу. Щоправда, власним фото жінка залишилась не дуже задоволеною: “Люди дивляться на фото і кажуть, що я гарна, але я собі тут не дуже подобаюся.”

Найстарша модель – 96-річна Ганна Добровольська постійно сміялась, дивлячись на власний портрет, і все не могла повірити, що там зображена вона.

• На що я схожа?.. Просила зробити хорошу, але тут геть себе не впізнаю… Я така не була, – сміялась жінка.

• Нічого спеціально не робила, а так довго прожила. Бачте, як буває, – відповідала пані Ганна на питання про секрет довголіття, – Всі мої подруги вже давно померли, а було нас 11 дівчат.

Також бабуся розповіла, що крім роботи майже нічого не було в житті, а працювала вона у колгоспі, та жартує, що зараз вже має більше часу відпочивати.

 – В пансіонаті нам добре, відпочиваємо. Раніше я й хвилинки не мала присісти, як була у колгоспі. А зараз тільки це залишилось. Казав мені син, що зараз відпочину, бо ж раніше не було часу навіть шматочка хліба з’їсти, а зараз добре. Ми лежимо, спимо і немає про що говорити кожен день. До мене лише син ходить щонеділі, і це вже більше, ніж десять років. Я раніше зо два роки жила з сином, невісткою, дітьми їхніми, але потім сказала сину, щоб відвіз мене сюди. Точно не знаю скільки я років у пансіонаті, але вже більше десяти точно.

Про роботу та кохання Ганна Добровольська, не припиняючи сміятися, відповідала, що “все було”, але зараз у пансіонаті дідусі вже не залицяються. До речі, жінка має двох онуків, один з яких пілот та “літає у Африці”, а інший вчився на військовго.

 – Ще трьох правнуків маю, возять мене ось на візку. Як виходимо на вулицю, то вже сваряться, бо кожен хоче мене возити. Ще дуже добрий у мене син, йому вже 70 років, і онуки хороші.

Попри незгасаючий оптимізм, здавалося, що про свою родину бабуся все ж розповідала із сумом за рідними.

Була серед бабусь і Валентина Дідковська, яка розповіла, що вже 17 років мешкає у вінницькому пансіонаті. За своє життя вона бачила війну, на якій втратила старшого брата (загинув у  танку на Курській дузі) та батька, який загинув під Києвом і чиє ім’я викарбувано на меморіалі у столиці.

На прохання щось порадити молоді, як жити, аби у 90 років не жалкувати за прожитим, вона із деякою затримкою відповіла, що “вже про це не думає”. Жалкує лише за одним – що невчасно вирвала зуби. У свої роки вона працювала на заводі і робітникам могли пільгово надавати лікувальні послуги, однак одна реформа змінила її плани:

 – Я приготувала все, щоб поставити нові зуби, але майже одразу цей наш завод закрили. І я вже вже залишилась так… Тепер я вже не можу зробити собі зуби, та й раніше не могла. Син пив, а я на базарі торгувала. Але нічого, красуня, – посміхнулась Валентина, вказуючи на свій портрет.

– З чоловіком розійшлася, бо почав пити, син потім теж – не закінчив училище, трохи проробив, але замерз в парку, – зі слізьми на очах розповідала Валентина. – Онук та перша невістка живе в Італії, вона хоче там пенсію отримати і постійно мене заспокоює і просить почекати, поки вона допрацює три роки і вже забере мене. А друга невістка любила горілку, приходила до мене раз.

Про своє життя в пансіонаті бабуся розповідає, що любить читати і у них є дуже велика бібліотека.

– Я захоплююсь літературою, серйозну літературу люблю, читаю, кросворди розгадую. У нас навіть премії були за розгаданий кросворд – давали тістечка. Я перемогла, розділила цю премію між усіма, то ми сіли попити чай разом. У нас добре. Є здоровена бібліотека і була дуже хороша бібліотекарка – вона розібрала всі книжки, розставила їх по жанрам, а я їй допомагала. Але у мене теж є свій ящик з книжками.

Розмови про літературу, під час яких у неї знову з’явилися “вогники” в очах наштовхнули пані Валентину на інший сумний спогад:

 – Мої книжки син ледь не здав в макулатуру. Я йду додому, і бачу як мої книжки несуть здавати, але я дала гроші і повернула їх. Як почала розбирати, то бачу там документи на квартиру. То щоб це було? Але все одно двокімнатну квартиру нам спалили…

Посмішку на обличчя жінки повернули розмови про її світлину з фотопроекту і вона зізналася, що у молодості мала багато фотографій і новий портрет їй теж дуже сподобався, збирається навіть поставити світлину у своїй кімнаті, щоб її всі бачили.

До речі, авторка фотопроекту Людмила Гарарук додала, що планує розширити проект не лише на область, а й на всю Україну, тому що всі люди літнього віку потребують більше уваги. Крім того, вона має сподівання, що колись у майбутньому вони зможуть надрукувати великий фотоальбом з усіма світлинами та історіями життя жінок.

 – Це ж також історія, таке співставлення того, що пишуть підручники з тим, що розповідають самі очевидці.

В “Галереї ХХІ” відбулась лише презентація фотопроекту, а далі на власні очі подивитись на світлини можна буде у приміщенні Вінницького обласного пансіонату для людей похилого віку. Там, до речі, також можна буде поспілкуватися не лише з героїнями проекту, а й з іншими мешканцями пансіонату, які потребують уваги не менше.

Фото Ольги Мірошниченко

Vежа

Адміністрація сайту

See Full Bio