× Пошук публікацій на Veжa
× Пошук публікацій на Veжa

Перемогти у війні економікою: історія військового Сергія Бенедичука, який вирішив стати аграрієм

20:23
Автор: Vежа

Від військового до успішного підприємця. Про еволюцію війни від минулого до сучасності та про особливості сучасної гібридної війни яку веде кожен українець. Історія Сергія Бенедичука – ветерана АТО про миротворчу місію в Косово, Конго та продовження війни в цивільному житті за чесний бізнес, та конфлікти з інвесторами.

Сергій Бенедичук – фаховий військовий ветеран АТО. За його плечима служба у гарячих точках у складі миротворчого контингенту ООН в Республіці Косово, Демократичної республіці Конго та навчання в одному з кращих військових центрів США Вест-Поінт.

Сергій у лавах Збройних сил України з 2003 року пройшов непростий шлях від курсанта аеромобільного факультету Одеського інституту сухопутних військ до майора запасу. Проте, як розповів Vежі сам Сергій,  прийшов час коли він зрозумів, що в 21-сторіччі, в сучасній війні перемагають не зброєю, а економікою.

Наразі він – успішний підприємець, орендар сотень гектарів в Козятинському районі, який любить свою справу та власним прикладом доводить, що бізнес повинен бути чесним. Vежа дізналася, як військовий став аграрієм, чому сфера сільського господарства – жорсткий бізнес, та в яких випадках інвестори можуть більше нашкодити, ніж допомогти.

Кар’єра військового

Ми зустрічаємось в одній з вінницьких кав’ярень – мова та поведінка Сергія однозначно не видають ні військового, ні фермера. А, можливо, видають одночасно й те, й інше. З обома сферами його пов’язує сім’я: частину дитинства майбутній військовий провів в селі Махаринці Козятинського району, де й вперше отримав досвід роботи з землею, а юність присвятив військовій справі.

V: Що вас змусило піти у військові? 
 – Тоді в тому віці я собі саме так уявляв, як має виглядати захисник нашої країни. Тому служба в аеромобільних військах мені здавалося найромантичнішою на той час. Ну, ви уявляєте собі небо, літаки, парашути… Що могло здаватися краще для молодого хлопця після школи, яким я тоді був? До речі, ставлення мого батька до мого вибору було дуже серйозне, тому я не міг його підвести.
Після закінчення школи в 2003 році було вирішено вступити на аеромобільний факультет Одеського інституту сухопутних військ, який закінчив з «червоним» дипломом за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів, з’єднань та частин» – підкреслює з певною гордістю Сергій.

Після навчання Сергій почав службу у 13 аеромобильному  контрактному батальйоні 95-ї аеромобільної бригади в Житомирі, а вже у 2010 році був направлений до Югославії в складі Українського миротворчого контингенту, а точніше – в республіку Косово. Вже тоді він на власні очі побачив, що з собою приносить війна та як саме вона виглядає.

А ще зрозумів, що на війні жодної романтики немає, і для цивільного населення, яке волею долі опинилося в зоні бойових дій – це справжнє пекло.

“Тому що справжня війна з собою приносить голод та холод, а слідом за цим приходить мародерство та насилля, а також зовсім інша реальність, в якій немає місця романтиці та шляхетності. Адже там – лише право сили”, – говорить Сергій.

– Саме тоді зі мною відбулися головні зміни у свідомості та житті. З цього відрядження я повернувся зовсім іншою людиною, з іншою шкалою цінностей. Бо коли побачиш, що з людьми робить справжня війна… Розумієте, не тоді, коли ти бачиш війну лише по телевізору, сидячи в теплому домі з гарячим душем, працюючим туалетом та газовою плитою. А коли ти перебуваєш у статусі місцевого цивільного населення, для якого головною цінністю іноді стають звичайні речі, про які ми навіть і не замислюємось. Наприклад, як не дати замерзнути своїм дітям (тому що про жодне опалення в таких умовах не йдеться), як знайти звичайної питної води та будь-якої їжі.

Я тоді дуже радів, що Бог нам дарував мирне життя і ми навіть не уявляємо, як воно – жити в умовах війни.

Ніхто з нас тоді навіть уявити не міг що дуже скоро війна прийде до нас в Україну, в життя кожного з нас. Тому коли це все почалося в 2014 році, я звернувся до свого безпосереднього керівництва з проханням направити мене в зону проведення Антитерористичної операції. Невдовзі була сформована группа для відрядження у зону діяльності сектору «Д», до складу якої увійшов і я.

Основною задачею нашої служби було забезпечення порядку в зоні бойових дій та прифронтових населених пунктах.

Розумієте, війна завжди має свої особливості. По-перше, ситуація на фронті та прифронтових населених пунктах іноді дуже динамічно змінюєтся: сьогодні цей населений пункт контролюємо ми, завтра його контролює ворог а післязавтра знову ми. Звісно, в таких умовах жодна поліція ситуацію в цих населених пунктах не зможе контролювати, а люди, місцеві тут живуть кожен день і наша задача – надавати їм допомогу та підтримувати порядок  на території, яка перебуває під контролем наших військ.

Звичайно, я вже мав досвід роботи саме в таких умовах, набутий мною під час виконання задач у складі миротворчої місії KFOR в Югославії.

Саме маючи за плечима югославскій досвід, я розумів, що головна задача ворога на цьому етапі – це організація хаосу в тилу наших військ та безладів у підконтрольних нам прифронтових районах. Ворог намагався переконати місцеве населення, що мир на цих землях може бути тільки за однією умовою – якщо він буде «рускій».  Для цього дуже активно задіювалась агентура з числа місцевого населення та регулярно намагалися перекидати диверсійні групи на наш був під виглядом місцевих, які нібито біжать, як вони казали, «от вайни».

Уявіть собі таких «біжунів», у яких під футболкою все праве плече в синцях від приклада АКМа та правий вказівний палець в мозолях (від спускового гачка автомата – ред.)… Таких необхідно було виявляти в пунктах перетину, відфільтровувати на блок-постах та передавати далі для роботи контррозвідникам та СБУ. 

Після повернення із зони АТО Сергій не довго затримуєтся вдома, адже був зарахований до нового складу миротворчої місії ООН, яку відправляють в другу за площею країну Африки – Демократичну Республіку Конго.

 

 

Шлях миротворця

Сергій Бенедичук розповідає, що поїхав до африканської країни  цього разу уже в якості військового спостерігача.

– Мене розподілили в саму глушину – на північний схід країни, в джунглі, на кордоні між Суданом і Конго. Там досить часто ставались заворушення між різними групами повстанців. Ми, як військові спостерігачі, виконували функцію посередників у стосунках між всіма чисельними військовими угрупувуванями та місцевим населенням, а також мали виявляти, які є проблеми в мешканців та доповідати про ситуацію в Нью-Йорк до головної штаб-квартири Організації Об’єднаних Націй.

Люди в Конго  дуже бідні, країна дуже бідна, й нікому не вигідно, щоб вона була багатою, бо там є золото та залишки дорогоцінних металів. Дуже багато хто на цьому просто наживається – розповідає Бенедичук.

Руйнування доріг та інші способи заробітку місцевих мешканців

Вражає також і парадоксальність окремих ситуацій, свідком яких став колишній військовий в Конго. Зокрема, військовий описує ситуацію, в якій опинились місцеві мешканці.

Місцеві військові дуже бідні: шукають поїсти, шукають воду. Вони знають, що місцеві жителі працюють вахтовими методами в копальнях і 30 числа кожного місяця повертаються додому з грошима. Військові вночі перевдягаються й грабують з автоматами місцевих, а на ранок ходять з нами й це розслідують – розповідає колишній миротворець.

На питання, що найбільше запам’яталось в інших кліматичних умовах, Сергій Бенедичук розповів, що під час останньої миротворчої місії захворів на малярію. Якби не якісні ліки, до яких ми мали доступ як представники місії, невідомо, чим би це закінчилося. Наводить приклад, що нещодавно в Конго один з українських військових спостерігачів помер від малярії. Але не обходилося й без кумедних історій:

Там часто розмивало дороги і доводилось їх постійно об’їжджати – з правого чи лівого боку. Місцеві тільки цього й чекають: встановлюють шлагбаум і збирають по п’ять доларів за проїзд. То, буває, кажем: «Запишіть на хрестик, Пан Гі Мун (Генеральний секретар ООН – авт.) з вами розрахується» – розповідає Сергій.

Але найголовніше, що я зрозумів, перебуваючи в цій далекій африканській країні, це те, що жодні миротворчі місії чи міжнародні партнери за когось нічого не зроблять. Якщо самі люди не почнуть відбудовувати свою країну, жоден Пан Гі Мун цього не зробить. І якщо ми хочемо, щоб наша країна не перетворилася на Конго, ми маємо її “піднімати” власними силами.

21 сторіччя – це ера економічної боротьби. І тому нашою головною зброєю у сучасній війні з агресором має бути саме економіка. Якщо ми забезпечимо економічне зростання в Україні, то Крим дуже швидко згадає, що він взагалі-то український. 

Зокрема й тому я прийняв для себе складне, але, як мені здається, дуже важливе на даний час, рішення: залишити службу в Збройних силах України та спробувати побудувати чесний бізнес у рідному селі. Мені здається, що тут я зараз потрібен більше, ніж на передовій.

Бізнес

Так, для накопичення стартового капіталу Сергій Бенедичук подає свій бізнес-план на конкурс в Центрі зайнятості та отримує на його реалізацію 60 000 гривень. Умовою отримання цих коштів також стала реєстрація в якості фізичної особи-підприємця. Крім цього, вклав у майбутній агробізнес він і власні кошти – 50 000 гривень, отриманих як вихідну допомогу за службу.

В мене була ця сума, два гектари землі, життєвий та армійський досвід та держава, яка мене підтримала на той час через Центр зайнятості. Тож я вирішив працювати в своєму рідному селі – розповів Сергій.

Конкурентна боротьба

Сергій розповідає, що перше своє підприємство, ТОВ «СанАгроСід», створив з юридичною адресою в рідному селі Махаринці Козятинського району, аби податки лишалися місцевій громаді. Там же мав своїх перших два гектари, які отримав у спадок та вирішив займатись агробізнесом. Втім, в його селі вже був великий орендар землі, що мав договори оренди з місцевими мешканцями. Та попри скепсис, Бенедичук почав поступово збирати землю під засів.

На січень місяць (з листопада) в мене вже було 30 гектарів.  Та люди вірили мені, йшли до мене. Так з часом у нас в селі підібралася потужна команда однодумців які один одному довіряють та працювати стало легше.

Однак темпи зростання нас не влаштовували, а власні накопичені кошти поступово закінчувалися, тож ми вирішив залучити додаткові фінанси.

“Я зрозумів, що в моє товариство потрібно ще запрошувати засновників, бо моя ідея почала рухатись. Адже є резон мати 25% в 1000 гектарах, ніж 100% в 10 гектарах”– зазначив Сергій.

Так, після запрошення трьох інвесторів, Сергій спочатку залишив собі 40%, а згодом – лише 25%. Також аграрій домовився з компаньйонами, що він займається господарством та добирає землю, а інвестори дають на це фінансові кошти.

Тож після залучення додаткових фінансів підприємство придбало техніку та знайшло місце для бази. Крім цього, вже навесні 2018 року  у підприємства колишнього військового було 110 гектарів орендованої землі в Махаринцях, Сестринівці та Сигналі, а на початок 2019 року – близько 400 гектарів.

Коли я прийшов, конкуренти платили за пай 6800 гривень. Я платив за такий самий пай 10 000. Пройшло півроку, і вони мусили поставити 9800. Тобто я їм був як більмо на оці – розповідає Бенедичук.

Водночас, орендовані Сергієм Бенедичуком ділянки землі подекуди були й посередині поля. Їх оточували землі, орендовані тамтешнім великим монополістом. Як наслідок, під час спроб техніки  ТОВ «СанАгроСід» проїхати до своїх паїв, її блокували конкуренти прямо в полі, попри наявність на планах території польових доріг. Конфлікти між великим підприємством та “новачком” ставались майже щоразу, часто – за участі правоохоронних органів.

Вони сподівались, що завершиться сезон, я не засіюсь, визнаю свою поразку. І віддам їм ті землі, які я вже встиг накопичити. На діалог вони не йшли, хотіли показати силу. Але правоохоронні органи були на моєму боці, навіть приїздив батальйон “Вінниця” – розповідає Сергій.

Поле поступово таки вдалось засіяти, а згодом і зібрати урожай та отримати прибуток. Втім, по завершенню сезону значну частину зароблених коштів довелось віддати за паї, на покриття боргів тощо.

Новий початок

Бенедичук розповідає, що наразі перше його підприємство, де-факто, вже перестало функціонувати, але не через конкурентів, а власних бізнес-партнерів. Так, інвестори запропонували продати підприємство, попри прибутковість, конкурентам.

– Я дуже вірив своїм компаньйонам. Мене не хвилювало, що трактор не на моїй фірмі, а на їхній; що в мене 25% активів, а в них – 75% і вони можуть самостійно ухвалювати рішення. Ми мали засіятись, і тут мені кажуть: маємо розділятись і поділити фірму на чотирьох. Але як я можу тій бабусі Марусі, яка мені повірила, яка моя родичка, сказати “Ви вже не зі мною”?

V: Чому такі розмови взагалі почалися?

– В моїх компаньйонів був ще бізнес з дистрибуції засобів захисту рослин та насіння. В них почався складний фінансовий стан і вони вирішили знехтувати нашим підприємством заради свого. Коли я почав перевіряти, дивлюсь – вони закупляють, наприклад, тонну насіння за 10 тисяч, а нашому підприємству (ТОВ “СанАгроСід” – авт.) продають за 15. Купили трактора за 50 000, мені сказали, що за 70 000 – розповідає колишній військовий.

Як зазначив Сергій, на обмані жодних справ не збудуєш: якщо ти можеш зрадити своєму партнерам по бізнесу, то ти нехтуєш своїм цілям та з легкістю зможеш зрадити своїм принципам, вже не кажучи про зраду тих людей, які тобі довірили свої земельні паї.

Зрештою, Бенедичук відмовився продавати корпоративні права заснованого підприємства. Як наслідок, без достатніх фінансових вливань другий врожай вже не приніс підприємству достатньо прибутку.

Натомість Сергій Бенедичук вирішив створити нове підприємство –  ТОВ “Махаринецьке Агро”. Розповідає, що за ним, розірвавши договори оренди із його першим ТОВ, вирішили піти і селяни. Втім, як підкреслює колишній військовий, в новому підприємстві він має й нових компаньйонів. Однак на питання, чи не боїться він двічі зробити одну помилку, довірившись новим компаньйонам, зазначає, що з цими буде по-іншому, тому що я позитивна людина і не перестаю вірити в порядність оточуючих мене людей,  людям потрібно довіряти, добрих людей на багато більше ніж тих, які можуть зрадити за копійки.

Цікаво, що Сергій Бенедичук, який планує засіяти вже 500 гектарів землі, частково підтримує  законопроект  “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення” (т.зв. “ринок землі” – авт.), тому що він впевнений – закон цей спрацює тоді, коли звичайний селянин зможе мати  фінансову змогу придбати земельний пай у приватну власність, адже зараз, під час війни, люди до подібного ще не готові.

Серед планів колишнього військового, який пройшов шлях до підприємця аграрного бізнесу – “не дати людям позбутись землі під час реформи”.

Фото Vежа та з особистого архіву Сергія Бенедичука

✐ Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Вгору

Дякуємо!

Тепер редактори знають.